Проти саду видно дім,
А в красивім домі тім
Ходить дама по кімнаті
У панбархатнім халаті.
Мов та пава, проплива
(В туфлях номер сорок два!).
На щоці дві мушки-цятки,
На панчохах чорні п’ятки.
Ну не дама — а реклама!
Раптом:
— Ах, — сказала дама, —
На обід до поросяти
Слід би хрону ще дістати!
А як треба, то чому ж,
Є на те у неї муж.
Муж солідний, роботящий,
Головне ж — руководящий!
Дама крутить телефон
І, підвищуючи тон,
Вимага по телефону:
— Шли машину, треба хрону!
Вірний муж, прийшовши в раж,
Довго дзвонить у гараж,
Все відклав заради дзвону,
Бо забагла жінка хрону.
З гаража йому в одвіт:
— Саме в шофера обід!
— Все хай кида і при тому
Швидко мчить до житлодому!
І шофер натиснув газ,
Бо наказ — то є наказ,
Бо сніжок, і трохи слизько,
Й добиратися ж не близько!
Через місто через все
Мчить, мов біс його несе.
Підлетів під саму браму
І почав…
чекати даму.
Вже й годину, мабуть, жде.
Дама бачить, та не йде.
(Щоб питали всі в будинку:
«Це ж чию чекають жінку?»)
Врешті вийшла, підійшла,
Сіла важно й попливла
На машині на прекрасній,
На державній, мов на власній!
Ще й не взяв шофер розгін —
Як приїхали по хрін,
Як приїхали і стали,
Бо ж базар за два квартали.
А тим часом в мужа — ох!
Ну цілий переполох!
У міністра треба бути,
З хроном жінки ж десь не чути.
Він до друга Рогози:
— Будь ласкавий, підвези!
Залишаються хвилини,
І, на гріх, нема машини.
Одвічає в трубку бас:
— Рад би, друже, та якраз
Сіла жінка до пікапу
Й десь помчала мірять шляпу.
Прикусив муж язика,
Чимчикує пішака.
Аж каміння б’є з розгону,
Бо забагла жінка хрону.
Немалу штурмує даль!..
Та мені його не жаль.
Жаль машин мені державних
І шоферів, хлопців славних!
Жаль машин, що возять дам
Кожен день і тут, і там.
Як же так, мужі, палаші?
Ті машини ж бо не ваші!
Нащо ж гнать навперегін
Їх по шляпи та по хрін?
Для держави, скажем прямо, —
Дорогенькі ваші дами.
1952