— Чи ти чула, чи не чула:

Хведьова Людмила

золотого чоловіка,

кажуть, підчепила?

Вміє мити, шити, прати,

наварити супу,

приволік із заробітків

грошей цілу купу.

А учора сама бачу —

дивина, та й годі:

на руках її, їй-богу,

носить на городі.

А вона в цей час з каструльки

редьку поливає,

раз у раз йому очима

бісики пускає.

Отака несправедливість

є у світі, Любо:

їй, бач, доля усміхнулась,

нам же скалить зуби.

— Ой, Галино, схаменися.

Не кажи такого,

бо я також чоловіка

маю золотого.

От, приміром, дати свиням

попрошу я Рому,

а йому зробити крок —

то по золотому.

Чи, скажімо, де б не був він,

ніс куди не впер би,

то ростуть за ним постійно

золотії верби.

А як вихлебче горілки

відповідну дозу,

то в такий момент у нього

в золоті всі кози.

Так що в мене чоловічок

золотий, як в Люди,

та ще й важчий, ніж у неї,

на чотири пуди.