Володимир Тріщук Гумореска “Бідний вуйко”

Вуйка Семена я жодного разу не бачив. Так сталось, що він оженився в сусідньому районі. Відтоді забув і стежку до нашого дому.

Мати,   частенько   згадуючи   рідного   брата,   бідкалась:

— В кого ж він такий відлюдько вдався? І вісточки про себе не подасть. Ні до рідні не приїжджає, ні до себе не запрошує…

Доходили чутки, мовби дядько живе заможно. А дехто казав — навпаки. Односельці здибали його в місті на ярмарку і виповідали, що вуйко, мабуть, перебивається з квасу на хліб. Бо одягнений, як жебрак.

— От що, Петрусю,— сказала якось мені мати,— поїдеш ти, мабуть, до вуйка, бо на серці якийсь тягар… Може, в хо­лоді та голоді?.. А ми вже тут з ріднею домовимось: хто зможеться на кептарик, хто — на штанці, а хто — на посто­ли… Як кажуть: з миру по нитці, а бідному — свитка…

Наступного дня, навантажений двома валізами, їхав я до Коломиї. Звідти до села, де мешкав вуйко, рукою подати. За якусь годину з допомогою сільських хлопчаків мені поща­стило розшукати вуйкову садибу. Грюкаю у високу браму. За нею щось скреготнуло, й невдоволений голос прогугнів:

-І кого б це там нечиста сила приперла?

-Вуйку Семене, це я, Петрусь, ваш племінник!

– Чий, чий? — висунулась із-за брами постать у латан-ці, гумових чоботях і в такому потертому капелюсі, наче б його жували корови.

– Я — Петрусь Чоботарик! Маріїн син…

Чекай, чекай… Чи ти… Щоб ти скис! Невже отой? Ко­лись, пам’ятаю, пищав у колисці — спасу не було. Мати зла­годиться на ярмарок до міста, благає: «Семене, посидь з малим…» Я погоджуюсь, а потім і не радий. Ревеш, було, до нестями. І нічого не вдію. Звідтоді й зарікся не мати своїх…

Вуйко зачинив за собою двері на засув, скинув з плечей одежу та мовив:

—  Я гостей ніколи не жду. Загалом ні з ким не знаюся. Народ пішов заздрісний. А мати, кажеш, цікавиться, я живу? Отак і живу: ласки ні в кого не прошу. Будиночок слава богу, звів,— вуйко тицьнув пальцем на двоповерхову будівлю.— Та й коло будиночка дещо водиться: маржинка, птиця. І в хаті наче не голі стіни. Ну, як той… заходь!

Глипнеш оком. Але ж куди ти прешся в чоботях? Осьо капці. Тут, брате, в покоях моя не дасть пилинці впасти. Я несміливо ступнув до вітальні й став як вкопаний. Всі стіни були завішані дорогими килимами, портьєрами, заставлені меблями. На серванті красувались кришталеві вази, набори кавових та чайних сервізів. Посередині ві­тальні звисала коштовна люстра. Кожен куточок у кімнаті було заставлено дорогою річчю.

Ну як воно? — скоса поглянув на мене вуйко.

Та ніби в музеї!

Зрівняв! — скривив губи родич.— Тут, хлопче, такі речі, що музеям не снилось! Ось хоча б меблі: ще з до­революційних часів. А збереглися, наче тобі тільки з фабри­ки. А ось такі ліжники та килими йдуть до Франції, Канади та Гамерики. Моя перехопила!.. Талант до цього у неї… З-під землі що хочеш дістане…

Вуйко водив мене з кімнати до кімнати і, наче ревний екскурсовод, на всі заставки розхвалював кожну річ.

Ось ця скринька куплена в одного майстра з Карпат. Дивовижна річ! Знаєш, скільки він голову морочив над нею? Десять літ! А оця скрипка якогось там… Страдіона, чи я її… За неї мені один тямковитий музикант давав ска­жені гроші. Моя не захотіла…

Хіба ви граєте? — здивувався я.

– Хе-хе… У мене, хлопче, така музика в хліві, що встигай лишень повертатись. Чуєш — мов яка капела: корова му­кне, свині хрюкають, а надворі ґелґотять індики та крячуть качки на всі лади. Тільки встигай диригувати отим гамором!

Тримаючись за різьблене поруччя, ми зійшли на другий Поверх.

Згори вимальовувалась казкова панорама. Ліс, гори, річка

і   голубе небо — все те звучало дивною казкою.

Можна лише позаздрити вам! — вигукнув я захоплено.

()тож-бо! Всім і лізуть очі рогом! — буркнув з-під носа родич.      Вони гадають, що я маю час споглядати та милуватися краєвидами. А я, признаюсь тобі, хлопче, хіба що на свята зазираю до цих покоїв. Ну, та досить про це. Гайда донизу!..

Вуйко протер вологою ганчіркою мій необережний слід на порозі і запросив до свого лаштунку, в котрому він постійно мав притулок. Ця будівля раніш правила чи то за курники, чи за якусь комірчину, що жалюгідно тулилася до хліва.

()сь тут я мешкаю… Заходь. Ти, мабуть, зголоднів? А в мене самого ще не було й крихти в роті. З’їмо груш-падалиць. Вночі повно нападало в садку… Ось так і живемо.

Перекажи  матері…