У двері тихенько пошкрябали. Потім до кабінету голови колгоспу Сидора Калениковича Чорноіваненка просунулася схожа на більярдну кулю голова. Голова ця непомітно переростала в шию, а шия – в тулуб.

– Що трапилося, Солохо?- запитав голова.

– Неприємності, Сидоре Калениковичу,- трагічним голосом повідомив Петро Солоха, завідувач ферми.- 3 отієї групи, що на спецраціоні, зникло порося за номером вісімнадцятим.

– Як це зникло?

– Я тут збоку,- забожився Солоха,- моя рука без вашого дозволу не підніметься на тих, що на спецраціоні. Це сторож Петро Чуприна не догледів. Звечора я перевіряв – тринадцять їх було, а вранці – лише дванадцять. До речі, цей Петро, як тільки я натякнув про оце нещастя,- і ваш, і мій авторитет почав підривати.

– Як це – підривати?- насторожився голова.

– У присутності доярок висловився, що у вас і в мене голови з «козою», а в нього здорова, і ми зі своїх голів на його голову хочемо щось перекласти. Що саме, я не розібрав, бо доярки зареготали.

– Ти диви, який мудрак! – мовив Сидір Каленикович.- Ще невідомо, у кого голова з «козою». Карбованцем таких карати треба, щоб знали, як колгоспне добро берегти. Тільки от що, критика має бути обгрунтованою. Ти впевнений, що номер вісімнадцятий зник саме цієї ночі?

– Аякже,- підтвердив Солоха.- У мене записано, коли яке порося зникло.

.- Записано то записано,- все ще вагався Чорноіваненко,- а мені чомусь здається, що вісімнадцятого з’їли на іменинах у головбуха Квочки.

– Дозвольте вам заперечити,- мовив завідувач ферми, глянувши у записник, пухкенький, як і щоки господаря.- На іменинах Гавриловича ми з’їли двадцятого номера. Ось, погляньте, у мене значиться: Квочка – 90 кг живої ваги.

– Ти чого з секретними даними носишся? Хочеш і собі, і мені свиню підкласти? Я ж у записках вказую: прочитай, зроби і порви.

– Не турбуйтеся, Сидоре Калениковичу,- гаряче запевнив його Солоха.- Коли що – пожую і проковтну.

– Ну, гляди мені,- попередив голова.- Що там далі?

– Далі дев’ятнадцятий. Пригадуєте ювілей завгара?

– Авжеж,- підтвердив Чорноіваненко.- Завгар на день раніше від мене народився.

– Правильно,- погодився Солоха,- але до ваших іменин вісімнадцятий ще не сягнув кондиції, тому головою наклав сімнадцятий. А вісімнадцятого я тримав до ювілею вашої Степаниди Іванівни. І раптом…

– Та‑а‑к,- з притиском вирік Сидір Каленикович,- треба кінчати з безгосподарністю. Пиши!

Написалося таке: «За безгосподарність, допущену сторожем Чуприною П. І., вважати, що зникле порося він купив і з’їв. Вирахувати з нього за м’ясо за собівартістю».

Тижнів через два у двері кабінету голови колгоспу знову пошкрябали.

– Неприємності, Сидоре Калениковичу,- прошепотіла кулеподібна голова.

– Та підійди ближче!- наказав Сидір Каленикович.- Які неприємності?

– Та все з отим вісімнадцятим!

– Що – Петро Чуприна кудись накапав?

– Та ні, знайшовся вісімнадцятий. Приходжу сьогодні на ферму, а всі свині в куток збилися. Зирк – а біля корита якийсь гончак. Вуха мало не по землі волочаться, сам аж світиться. Я на нього: «Пішов геть!»- а воно не йде. Коли дивлюся, а в нього хвіст свердликом. Я – до вуха, а на ньому цифра вісімнадцять витаврувана.

– Що – зовсім негодящий?- перепитав голова, згадавши, що за кілька днів до них мають приїхати по досвід.

– Хіба що на мило,- розчарував його Солоха.

– Ну то вивези його подалі від ферми. А то потрапить на очі начальству, всю картину зіпсує.

– Е‑е,- зітхнув Солоха,- в тому й заковика, що не можна вивезти. Свинарки його побачили і давай гомоніти: «Як тепер буде з Чуприною? Він же, мовляв, постраждав безневинно».

– Воно так,- сказав Сидір Каленикович,- з Чуприною треба щось робити. Справедливість – над усе. Пиши!

Написалося таке: «За бездоганну роботу по збереженню свинопоголів’я преміювати сторожа Чуприну П. І. поросям».