Вам уже немилий білий світ.
“Хто це вигадує? — думаєте ви. — І кому це потрібно псувати вам настрій?”
Ви поспішаєте додому, щоб заспокоїтись, аж раптом телефонний дзвінок.
— Слухаю вас!
Радіснограйливий незнайомий голос заспокоює вас:
— Чого похнюпився, старик? Більше як п’ятнадцять років не дадуть! “Побєду” продаєте?
Ви кидаєте трубку, падаєте в крісло і важко дихаєте.
2
Воротар київської, команди класу “А”, молодий, скромний, симпатичний Олег Макаров, що талановито захищає ворота своєї команди, а разом із ворітьми і футбольну честь української столиці, останніми часами трохи прихворів і кілька матчів не грав: у нього травми — не одна, а дві, які вже загоюються, і Олег Макаров у наступній грі вже участь братиме.
Тов. Макаров не тільки майстер спорту по футболу, він захоплюється ще й автомобільним спортом, має власну машину, яку водить сам.
Так от, значить, прихворів наш чудесний воротар.
— Що з Макаровим? — запитав я на стадіоні одного з болільників, що все на світі знає.— Чому він сьогодні не грає?
Болільник, що все на світі знає, махнув рукою.
— Прооопав Макаров!
— Як пропав? Чому пропав? — аж захитався я.
— Посадили! — прорік болільник, ще й головою ствердив.
— Куди посадили?
— В тюрму!
— О господи! За віщо? — починаєте тремтіти ви.
— Переїхав жінку на дев’ятому місяці!
— Ну й що?
— Жінка померла, а троє близнят живі, та лікарі мало мають надії, що вони виживуть!
— А сам що?
— Осліп!
— Що ви кажете?
— Засудили на десять років!
— Божже мій! — кричите ви і біжите до Олега Макарова.
Олег Макаров зустрів мене живий і вже майже здоровий, плече тільки трохи поболює.
— Ну, що його робити? — бідкається Олег Олександрович. — Чого тільки не навигадують! Та то дідько з ними, а в мене ж батько є, мати є. Ну, долізуть до них отакіо чутки, приємно їм буде слухати, що в них такий синочок виріс, що людей машиною давить?
— А ви не звертайте уваги, товаришу Макаров! Єсть таке російське прислів’я: “На чужой роток не накинешь платок”!
— Та неприємно, коли кожний тебе запитує, скільки ти людей машиною задавив.
— От що, Олег Олександрович! Коли хтось мене запитає, що з Макаровим, я відповідатиму так: “Летів “Побєдою”, задавив тринадцять мужчин і дев’ять женщин, збив карету “швидкої допомоги”, перекинув орудівську будку, тікаючи, вискочив на телевізійну вишку, став там і кричить: “Штука!” Вони і замовкнуть, бо дурнішої нісенітниці не вигадаєш!..
ОЙ, ГАДЮКА!
Тьотя Мотя влетіла до моєї кімнати вихором, навіть собачка моя не встигла гавкнути, а на тьотю Мотю вона, собачка моя, завжди гавкає.
Я якраз повернувся з пляжу (в неділю це було). Сидів собі підсмажений сонцем і думав:
“Ну, чому в нас не продають на вулицях улітку окрошки на доброму квасі, з огірочками, таранькою, раковими шийками, і щоб в окрошці шматочки льоду плавали?”
— Чули? — прохрипіла тьотя Мотя, плюхнувшись у крісло й витираючи рясний піт з обличчя, ШИЇ Й НИЖЧЄ;
— Про що? — спокійно запитав я, бо я ніколи не хвилююсь, коли до мене влітає тьотя Мотя з сенсаційними чутками.
— Про гадюк, — запінила тьотя Мотя.
— Де? — питаю.
— На пляжі!!
— Багато? — питаю.
— Мільйон! Дніпром припливли звідти, з Пінських боліт.
— Кусаються? — питаю.
— Жах!
— Голі гадюки чи в купальниках? — питаю.
— Ви жартуєте, а вже й у газетах було! — підскочила тьотя Мотя.
— В яких газетах? — питаю.
— У “Вечірньому Києві”! — підскочила тьотя Мотя. — Сама читала! За п’яте червня!
— Так то ж не про гадюк, а про крокодилів!
— Не все одно?!
— І не на київському пляжі, а в Бразілії,— спокійно відповів я, — і не про їхнє кусання, а про те, як на крокодилів полюють.
— І в Бразілії пляжі єсть! — запінила тьотя Мотя.
— Єсть, — погодився я. — І в Бразілії пляжі єсть! Ну, та й що далі? — питаю.
— “Швидка допомога” не справляється! — знову запінила тьотя Мотя.
Я беру телефонну трубку й запитую Наталію Андріївну Ленгауер, шановного нашого головного лікаря Київської “швидкої допомоги”. Наталія Андріївна почала вже трохи сердитись.
— І ви про гадюк? — здивувалась вона.
— Та сипить, — кажу, — ось переді мною і захлинається, аж піна з рота бризкає!
— Гадюка? — засміялася Наталія Андріївна.
— Якби гадюка, так я б її просто ломакою по голові, а то мушу вислухувати всілякі нісенітниці.
— І мені спокою нема! — говорить Наталія Андріївна. — Вигадали якихось гадюк і дзвонять, дзвонять, дзвонять… Як маленькі!
— Ну, пробачте! — перепросив я Наталію Андріївну. — Це я не для себе, а для тьоті Моті вас запитав.
— …А ви на пляжі були? — запитав я тьотю Мотю.
— Не пускають туди! Міліція під кожним кущем сидить, гадюк ловить! — авторитетно заявила тьотя Мотя.
— Шкода! — зітхнув я.
— Чого “шкода”? А чого я на той пляж поткнусь?!
— От тоді,— я кажу, — там би таки справді з’явилася одна гадюка, і дуже добре було б, якби її міліція злапала!
Тьотя Мотя фиркнула, дверима грюкнула й зникла.
І це ж, майте на увазі, дорогі наші читачі, вигадують люди, у яких, як кажуть голуб’ятники, суцільний (“сплошной”) язик. А якби оті тьоті Моті мали подвійний язик, як у гадюки?
Зони б тоді вдвічі більше брехали!
…Давайте не слухати різних “тьотів Мотів”, дамо спокій Наталії Андріївні і взагалі всій нашій “швидкій допомозі”, бо у них і без гадюк чимало серйозної роботи, та використаємо як слід воду, сонце, повітря для нашого здоров’я, користуючись нашим прекрасним київским пляжем.
ТИХШЕ, РАДИ БОГА!
1
Познайомились вони на республіканській спартакіаді. Вона приїхала із Харківської області, а він із Черкаської.
Обоє вони легкоатлети, спринтери, і він, і вона виконали на спартакіаді норми, майстра спорту.
Крім того, що вона спринтер, крім того, що їй незабаром буде присвоєно звання майстра спорту, — у неї отакіо голубі очі, отакенні вії, густі та довгі, такі довгі, що вони аж кучерявилися по краях, і очі в неї ніби голубі озера серед густих вербовоочеретяних берегів…
…Так як ви гадаєте, міг він не задивитися на такі очі?
І він задивився… Він дивився довго-довго в її чудесні очі за темними довгими кучерявими віями. Він дивився, а погляд його м’якшав, ласкавішав, і проміння з його очей осяйним теплом обгортало і її голубі очі, і її миле обличчя, і всю її постать, струнку, мов молода яворина.
Він сам був високий, ставний, широкоплечий, з високо піднесеною гордовитою головою, що її хвилями вкривало густе русяве волосся…
Очі які були в нього?
Сірі… Великі… Променисті…
Так що ви гадаєте, — вона від нього одвернулась? Ні, вона подивилася на нього ніжним поглядом і привітно усміхнулася…
Вони не були знайомі, але знали одне одного. Він підійшов до неї, поклонився:
— Будьмо знайомі! Сергій!
Вона простягла йому руку:
— РоксанаІ
Що було далі, я докладно не писатиму! Чому? Та просто із заздрощів!
Мушу вам сказати, що не так легко лисуватому авторові писати про кучерявого героя!
Одне слово, наші молодята всім довели, що не помилявся поет, коли писав:
Только утро любви хорошо,
Хороши только первие, робкие встречи.
Перше побачення було призначено в Першотравневому саду, над мальовничими схилами сивого Дніпра, там, звідки така чарівна синь Дніпра, такий неозорий шир задніпровський…
Саме тут він мав їй сказати:
— Я вас кохаю! І запитати:
— А ви мене?
А вона саме тут мала йому відповісти:
— І я вас!
І от коли вони стали на високій кручі, стали близенько одне до одного, так, що його плече злегенька притулилося до її плеча (вона, майте на увазі, не одсовувалась!), і він крутив у руці червону троянду, а вона кусала своїми жемчугами-зубами стеблину пишного гладіолуса, він не зовсім певним, а трохи ніби тремоловим голосом почав:
— Я вас…
І нате вам…
Над головою наших закоханих зашуміло, захрипіло, і з радіорепродуктора вирвалося й залило і Першотравневий сад, і схили над Дніпром, і дніпрову синь чарівну, і задніпровський шир неозорий громоподібне: “…Гній слід зберігати у гноєсховищах, бо, розкиданий купками по двору, він, поперше, губить корисні свої властивості, а подруге, допомагає поширенню різних хвороб у тварин, особливо захворювання на глистюки…”
…Першу стометрівку наші закохані пробігли в саду за 11,8 секунди, він міг би пробігти й швидше, але він біг, рівняючись на неї.
Само собою розуміється, що він їй не сказав останнього слова “кохаю”, не запитав: “А ви мене?”, вона йому не відповіла: “І я васі”
А вночі вони вже роз’їжджалися по домівках, давши слово писати одне одному.
Але переписка — це не живе, гаряче, трепетне слово у зеленому саду над синім Дніпром!
Поживемо — побачимо, що вийде з переписки, можливо, що й буде все добре та гаразд, бо таки сильно молодята одне одному припали до серця.
От якої драми може наробити загалом дуже корисна радіопередача про сільське господарство, коли таку’ передачу подано невчасно і громоподібно.
2
Взагалі мусимо констатувати, що чудесний витвір людського генія — радіо — останніми часами почало лякати киян своїм могутнім голосом, так що один персональний пенсіонер якось заявив своїм онукам і правнукам після чергового “пострілу” з одного репродуктора, встановленого на території Будинку відпочинку:
— Якби я був Олександром Степановичем Поповим, я б теж винайшов радіо, але керувати ним доручив би розважливим людям, які б усе-таки зважали на те, що людині, крім радіо, потрібний ще й спокій, і відпочинок…
Ми цілком погоджуємося з поважним персональним пенсіонером, і насамперед я б зупинив динамік, що кричить з шостої години ранку до другої ночі на території лісопильного заводу матеріального постачання Київського міськвиконкому у Святошино. У жителів навколишніх вулиць уже барабани в ухах на ниточки вистрьопалися від того радіокрику.
А директор заводу неприступний.
— Динамік, — він каже, — мій! Територія — моя! Гроші плачу я! Слухають мої робітники! Хай кричить усі три зміни.
Може б, товариш директор поставив того динаміка у себе в спальні? Хай би він уже був до кінця його!
На Центральному пляжі радіомузика гримить з десятої ранку до дев’ятої вечора, і все “Осіннє листя”, “Фраскіта”, “Доміно”… А потім — “Доміно”, “Фраскіта”, “Осіннє листя”… Залити їх водою не можна — високо. І задрімати теж не можна — гримить! Просто хоч пірнай! Пірнути назавжди невигідно, виринеш, а воно тобі: “Доооміно! Доміііно!” Доміно на його голову!
Треба всі ці шуми припинити, треба людям дати спокій!
Невже це не ясно?
Невже… О! Почав працювати сусідній гучномовець! Треба кінчати! Чорта лисого напишеш, коли поруч тебе хтось ґвалтує “Доміно”…
“Дооміно! Дооміноо!” Хай би йому хоч легенька трясця!
ЛИСТ ДО ЧОРТА В ПЕКЛО
Вельзевуле Люциперовичу!
Пробачте, що я турбую вас цим листом у справі, яка аж ніяк не належить до потойбічних справ; навпаки, справа ця дуже земна, проте, може, якраз ви і зарадите їй своїм чортячим авторитетом.
У нас ще є люди, які ніяких земних законів не бояться: постанови й розпорядження відповідних органів для них — порожній звук; навіть кари, що на них іноді.накладають за їхні антинародні та антидержавні вчинки, на них не впливають; на виступи преси, на обурення громадськості вони махнули рукою, — воно їм і за вухом не свербить… Вони вже до цинізму дійшли: на них за їхні злочини накладаються штрафи, а вони, складаючи свої кошториси, на плату тих штрафів у кошторисах спеціальні суми передбачають… Дійшли, одне слово, до ручки…
Так я вирішив удатися до вас, до нечистої сили, — може, вони хоч вас ізлякаються.
Я, розуміється, знаю, що ви тепер не в дуже великій пошані, бо всі знають, що ви суть забобони; та бачите, люди, що винищують варварськими способами живі істоти, — такі люди здебільше жорстокі, а жорстокі люди, як правило, боягузи.
Не в перший раз ми виступаємо проти винищення лісів, проти отруєння річок заводськими Стічними водами, що призводить до масової загибелі риби, проти мочіння конопель у рибних річках та водоймищах, од чого риба також вигибає, проти браконьєрів, проти людей, які не щадять народного багатства.
Але совість у таких людей теж, очевидно, стічними водами отруєна, закони вони ігнорують, на людський осуд їм наплювати.
Отож я й удаюся до вас, Вельзевуле Люциперовичу, вас вони напевно побоюються; бо хоч вони й зухвалі, хоч вони й жорстоко розправляються з живою природою, — насправді вони, ще раз це кажу, — боягузи, і, залишаючись на самоті, за зачиненими віконницями, вони, напевно, дивлячись у куток, де були колись ікони, тяжко зітхають, говорять пошепки: “Прости мене, господи, грішного”, бо дуже бояться страшного суду, а значить, і пекла!
Що вони, питаєте, роблять? Ось що!
1. Ріка Уди від передмістя Харкова аж до ріки Дінця, куди вона впливає біля села Бсхар Чугуївського району, була споконвічним нерестилищем коропів. Тепер у районах сіл Жихара, Безлюдівки, Васищевого, Борової, Червоної Поляни і Тернової ріка Уди мертва. З 1947 року Харківський коксохімічний завод (Основа біля Харкова), хутрова фабрика та шерстемийка (Нова Баварія) систематично отруюють її промисловими відходами… Адміністрацію коксохімічного заводу за це вже було оштрафовано, — так вона “передбачила” у своєму кошторисі витрати на штрафи за отруєння річки.
2. Куп’янський цукрозавод (Харківщина) отруйні свої води спускає в ріку Оскіл біля мосту Куп’янськЗаоскілля. Нижче Куп’янська в Осколі риба гине.
3. Слов’янський та Рубіжанський заводи “Донсода” ось уже десять років отруюють ріку Донець у Донбасі. Особливої шкоди завдає спуск у Донець так званого “Білого моря” — величезного резервуара отруйних вод цих заводів. Спускають це “море” щовесни, якраз тоді, коли риба починає іти проти води на нерест. Частина риби гине в отруєній воді, а частина повертає назад, тікаючи від видимої загибелі, і хтозна, чи нереститься вона взагалі.
Ми навели приклади (та й то частково), як нищать рибу на Харківщині та в Донбасі.
А хіба це робиться тільки там?
Ми вже писали про Чернігівщину…
А хіба ми не бачили, їдучи автотрасою Київ — Полтава, як мочать коноплі в річці Хорол, якраз біля мосту через чудесну річку, що кишіла колись і рибою, і раками. Особливо раками. А тепер ви побачите там рака?
* * *
На Україні дуже багато будується нових фабрик та заводів. Запроектовано на найближчі дватри роки збудувати три цукрозаводи на Харківщині. Один з водяною базою на річці Дінці, другий — на річці Орілька, третій — з базою на річці Бурлук, що тече в Дінець.
Так ви гадаєте, що проектувальники з Головцукру перед бачили у своїх проектах водяне господарство — ставки — для кожного заводу? Де там? І Спускатимуть відходи в річки! Держись, рибко!
А rope-проектувальники, дивись, іще й премію за проекти дістануть, замість того щоб за такі проекти принаймні дискваліфікувати їх на кілька років!
* * *
Не каються, не припиняють іродові душі браконьєри своєї шкідницької роботи!
13 червня 1956 року зайшло з російських лісів на територію Недригайлівського району Сумської області три лосі. Першим їх побачив голова колгоспу ім. Петровського Зіненко Іван Семенович, що проїздив на мотоциклі.
— Звірі! Аряря! — скомандував Зіненко.
Четверо колгоспників він посадив верхи на коней, восьмеро ще до них приєдналося, — і почалося:
— Галалала! Аряряря! Лови! Бий!
Усі три лосі були загнані й задушені. Ну, поштрафували браконьєрів, та хіба в цім справа?!
Під охороною закону лосі в РРФСР дуже за останні часи розплодилися і почали вже переходити на територію УРСР.
Так замість того, щоб привітати таких рідкісних і дорогих гостей, сумчани — за кілки та “аряряря!”.
І хто? Голова колгоспу, що повинен бути прикладом для інших і в справі охорони природи!
Дуже вже розперезалися браконьєри, винищувачі природи. Вони вже до того знахабніли, що не бояться ні законів, ні громадського суду.
“Побалакай, попе, з медом! — думають собі.— А ми будемо своєї!”
Такіто діла, Вельзевуле Люциперовичу! Скандальні, як бачите, діла! Я вас дуже прошу, налякайте ви наших браконьєрів та винищувачів природи! Мобілізуйте всю нечисту силу: водяників, лісовиків, відьом, русалок; браконьєри — боягузи, нечистої сили вони злякаються.
АЛЕ НЕ В ТЕЩІ СПРАВА…
У голови колгоспу імені 30річчя Жовтня товариша Свистуна теща живе в місті Горькому.
Від Сокальського району Львівської області, де під голубим під карпатським небом живе собі та поживає колгосп імені 30річчя Жовтня, до міста Горького, що розташувався на берегах многоводної матушки Волги та повноводної красуні Оки, всього тільки якихось там дві тисячі кілометрів з гаком. Це — як туди тільки! А як і туди і сюди, — то кілометрів тих набіжить уже чотири тисячі з гаком.
Так ота сама головина Свистунова теща, що проживає у місті Горькому, взяла та й учинила одного разу пироги.
Трапилася ця кулінарна подія у грудні 1955 року.
Учинила, значить, теща пироги, вони зійшли та так запахли, що аж у Сокальському районі аромат од них пішов.
Дружина голови колгоспу товариша Свистуна потягла носом і аж руками об поли вдарила:
— Ой! Мамині пироги пахнуть! їй же богу, мамині! Принюхайся, чоловіче! — звернулася вона до свого законного мужа.
— Пах приємний! — погодився товариш Свистун.
— Ні в кого у світі так пироги не пахнуть, як у моєї мами, — вихвалялася головина дружина.
— Нічого не скажеш: аромат! — погодився товариш Свистун.
— А ти ж іще їх і не куштував! — почала спокушати Свистуна дружина. — У моєї мами такі пироги, такі пироги, що як візьмеш їх у рот, вони так і тануть!
Товариш Свистун проковтнув слину і промовив:
— Бувають такі пироги, що так і тануть в роті! Рідко, а таки бувають!
— У моєї мами завжди такі пироги! От би поїхати! — спокушала головиха.
— Не близький світ! — зітхнув голова.
— “Побєдою”?! — загорілася головиха. — Хоч воно й негода, та дорога ж скрізь добра! Ото тільки шість кілометрів до соші грязюка — так тут трактор допоможе! А воно інтересно: “Побєдою” й трактором одночасно! А вискочимо на сошу, так уже покотимося: Львів, Київ, Москва, Горький! Незчуємося, як і доїдемо.
— Та воно… — завагався голова.
— Голубчику! — припала головиха до голови. — Та ти ж маминих пирогів ніколи не куштував! Так у роті й тануть! Так і тануть!
Одне слово, поїхали голова з головихою “Побєдою” з Сокальського району в місто Горький до мами на пироги…
До соші тягли “Побєду” трактором, а через десять днів, коли повернулися, від соші до колгоспу тягли “Побєду” кіньми.
Пироги були дуже смачні,— в роті так і танули, так і танули…
Разом із пирогами танули колгоспні трудодні для двох шоферів… танули колгоспні гроші на пальне для машини, на амортизацію і т. д. і т. ін.
Коли про це натякнули голові Свистунові, він авторитетно заявив:
— Не ваше діло! Я — господар!
* * *
Що й казати, не дешево коштували колгоспові імені 30річчя Жовтня тещині пироги, та, щоб хоч трішки заспокоїти колгоспників, мусимо констатувати, що буває ще значно гірше з отими тещами, хай би вони здорові були і не кашляли.
У голови одного колгоспу теща проживала на острові Целебесі.
Колгосп був на Полтавщині, а теща на Целебесі! А острів Целебес знаєте де?
В Індонезії! Як проїдете острів Яву, потім острів Борнео, візьмете трохи “цабе”, там уже недалечко й до Целебесу. Це, як уже потрапити в Індонезію, а ще ж і до Індонезії не близький світ. Як через Одесу їхати, так Чорним морем через Дарданелли, потім уже всілякими протоками — Бебельмандебською, Суецьким каналом, потім Індійським океаном аж у самісіньку Індонезію.
І от закортіло головисі до тещі на Целебес. І тільки “Побєдою”!
Що поробиш?! Закортіло головисі — хоч лусни, а закортить і голові.
У районі — одговорювали: мовляв, далеко і небезпечно, та й бензину на таку путь не запасешся, — не взяло:
— Поїдемо — й край!
Лякали тайфуном, пасатами, мусонами, крокодилами, удавами, — ні, поїдемо!
Взявся одговорити районний ентомолог.
— Там, — почав ентомолог умовляти, — кобри! Очкові гадюки! Гримучі змії!
Головиха розбила ентомолога вщент.
— Мама писали, — пояснила головиха, — що справді, попервах, як вони тільки оселилися, було там чимало різного гадюччя, — і кобри були, і гримучі та очкові гадюки були, — а як мама пройшлися по джунглях, — гадюччя десь ізникло! Тепер, — пишуть мама, — і подивитись нема! Мама держить півдесятка кенгурих. Кенгурих мама доять, а молоко продають, додавши води, за козяче. Мама, ще як жили під Києвом, на цьому руку набили: вони тоді з козячого молока таке добре коров’яче “парне” молоко робили, що й досі деякі дамочки київські згадують!
— Поїдемо! Не умовляйте! — наполягав голова. І поїхали!
Ми не будемо детально описувати подорож, була вона дуже трудна; “Побєду” довелося везти і на пароплавах, і на пірогах[2], а вже як доїздили до тещі, пішли тропічні дощі, шлях розвезло, довелося запрягти в “Побєду” під руку жирафа, а в борозну носорога, — і так дотяглися до тещі.
А проте не шкодували, що приїхали “Побєдою”, — хай знає, мовляв, теща, що її зять не волами їздить…
Що в тещі найбільше подобалося зятеві,— так це первак з бананів… Ароматний і беручкий. Голова після нього свіжа, мов і краплини в роті не було. І закуска була підходяща: солоні ананаси і шатковані трепанги з пальмовою олією…
Погостювали добре, та скінчилася гостина трауром. Шофер перебрав бананового первака, і голова — теж після доброго сніданку! — сам повіз прокатати тещу на “Побєді”. Їхали над целебеським морем, на крутому повороті відчинилися в машині дверці, і теща вилетіла з машини прямо в море. Поблизу пливла акула, і тещі не стало.
Поплакали, погорювали і повернулися додому на Полтавщину, а в колгоспі вже новий голова, бо наш знайомий сильно задержався в тещі…
Народ у нас, як ви знаєте, дуже лагідний і милостивий: узяв усі видатки по подорожі на Целебес на артільні кошти, а голові ще й вихідні гроші заплатив.
Добре, що так! А то довелося б голові довгенько відробляти тещину гостину…
От до чого тещі іноді доводять.
…Тещу, розуміється, треба поважати, а робити все, проте, слід так, як того вимагає Статут сільськогосподарської артілі.
НЕ В ТІМ СИЛА, ЩО КОБИЛА СИВА…
У колгоспі імені Калініна Дубнівського району Ровенської області (село Погорільці), де головує в правлінні артілі тов. Стеценко, здорово розмахнулися щодо керівництва колгоспом.
Ну, що таке один-однісінький голова в колгоспі? Скучно йому самому! Навіть у підкидного нема з ким перекинутись: не грати ж голові в підкидного з підлеглими, авторитет захитається!
Статут сільськогосподарської артілі не допускає, щоб в одній артілі було два голови правління! Навіть телята, і ті дуже рідко родяться з двома головами!
А здорово було б, якби два голови в колгоспі було! Один, приміром, до обіду, а другий після обіду! Або один у понеділок, а другий у вівторок, один у середу, а другий у четвер і т. д. — на цілий би тиждень розписали, і кожний би знав, коли він головує, а коли під грушею на рядні газетою од мух одганяється! Чудова річ — газета од мух! Шелестить — і мухи не так у носа лізуть! Не дає Статут, щоб два голови було.
В погорільському колгоспі імені Калініна все-таки придумали, щоб тов.
Стеценко, голова, не сумував: йому дали аж двох заступників — одного по рільництву, а другого — по тваринництву! От уже й веселіше!
Веселіше то воно веселіше, та, проте, не зовсім! Розмахувати”, так уже як слід розмахуватись.
Чому, приміром, не призначити заступника по птахівництву, по бджільництву, по рибальству, коли є ставки?
Щоб уже повний комплект заступників був!
Навіщо, кажете, заступник по птахівництву, коли є завптахівництвом?
Чи — по бджільництву, коли є пасічник?
Чи — по рибальству, коли є рибовод?
А от же ж у колгоспі імені Калініна агроном є, а проте, призначили заступника по рільництву!
І завтваринництвом є, і ветеринари, і зоотехніки є, а як же ж можна без заступника по тваринництву?
Що йому робити, тому заступникові по тваринництву?
Та хоча б волам хвости крутити — і то робота!
Закрутив хвоста — от і трудодень!
Закрутив пару хвостів — план перевиконано!
Ще, дивись, і додаткової оплати якась сотняга перепаде!
У колективі, та ще при такому керівництві,— коли керівників більше, ніж працездатних, — стукгряк — от і п’ятак!
У погорільському колгоспі звикли жити на широку ногу: при кожному заступникові їздовий, при кожному заступникові — коні!
Ми б совітували зробити так, щоб голова та його заступники їздили не кіньми, а кобилами, і щоб кожний їздовий їздив не парою кобил, а тройкою, і щоб кобили були з лошатами!
От — виїзд!
Їдуть керівники, біжать дев’ять кобил, а за ними дев’ятеро лошат!
Цілий тобі кавалерійський ескадрон!
У нашому селі (за царського ще “прижиму”) колись піп наш отак їздив: три кобили, за кобилами троє лошат, за возом троє собак, а на возі піп, попадя і шестеро попенят.
— Це у вас, батюшко, аж три кобили? — питають було його.
— Та ще й попадя, — відповідає піп, ляскає батогом і котить далі…
Ну, так як же вони, погорільські господарі, хазяйнують при такому многолюдному керівництві?
А от як: фуражирам за підвезення кормів колгоспній худобі трудодні писалися не в залежності від кількості привезеного фуражу, а помісячно — 60 трудоднів.
Чи привіз, чи не привіз, і скільки привіз — нікого це не обходить, — маєш два трудодні!
Колгоспницям, що доглядали телят, писали по шість трудоднів за вивезення гною, хоч вони того гною і пальцем не ворушили.
Як ви гадаєте, чи гладка була худоба при такій годівлі і чи дуже вибрикували у калінінців телята?
Заступником голови по тваринництву працював (а може, й досі ще працює?) товариш Горбачук Каленкк… 1955 року він так хазяйнував, що телята довелося з випасу восени на хурах додому привозити…
Кури в нього знесли аж по 20 яєць на рік! У путнього хазяїна півень більше яєць несе.
“Мудрував” Горбачук і з купівлею корів — для колгоспу купував їх по 3-4 тисячі карбованців, а продавав на базарі по 700-800. З “баришем”!
З рільництвом теж хазяйнували “як бог приказав”: зпід комбайна зерно приймали без ваги і т. д., і т. д.
От і вийшло, що в сусідніх колгоспах видали на трудодень по 2-3 кілограми зерна та по 4-5 карбованців грішми, а в колгоспі імені Калініна на трудодень припало по 1,2 кілограма зерна і по 1,6 карбованця.
Сказано воно вже давно: “Не в тім сила, що кобила сива, а в тім, що не біжить!”
Не в тому справа, що багато керівників, а в тім справа, що до хазяйства, та ще колгоспного, треба хазяїна дбайливого, розсудливого, який би керував, спираючись на допомогу колективного досвіду й розуму колгоспниківтрударів…
Тоді й телята вибрикуватимуть, і кури нестимуться, і веселих пісень дівчата в колгоспі співатимуть…
Багато заступників — це не порятунок для колгоспу, а зовсім навпаки, бо коли в дитини сім няньок, дитина може бути й з очима, та дуже вже вона буде закаляна. Факт!
ТИ ДОБИЧ ДАЙ!
1
На Донбасі говорять не “видобуток” вугілля, не “добича”, а кажуть “добич”, наголос на “о”.
— Теревені правити кожне може! Ні, ти добич дай! Отоді ти шахтар!
І кажуть у Донбасі також, що видавати вугілля із шахти слід не на гору, а нагора, наголос на “а”.
Це, так би мовити, преамбула. А далі вже буде “амбула”!
Остаточна задача кожного шахтаря, кожного робітника, техніка, інженера і службовця у Донбасі полягає в тому, щоб ота сама “добич” ішла “нагора” і щоб отої самої “добичі” було щонайбільше.
Для цього й трудяться в Донбасі робіт никивугільники: вибійники, кріпильники, машиністи, механіки, комбайнери, електрики, техніки, інженери, начальники шахт, керівники трестів та главків і навіть міністри.
Кожний робить своє діло для того, щоб було “нагора” більше “добичі”.
Навіть письменники і поети — і вони трудяться в Донбасі того, щоб була “добич”.
І коли, приміром, вибійники працюють відбійним молотком, поети допомагають їм пером.
Вибійник рубає вугілля, а поет — пісню.
У вибійника — тонни, а в поета — строфи.
Про Донбас я знаю з дитячих років.
Ще за мого дитинства мій дядько, материн брат, пішов із села на заробітки у Донбас.
Мати моя казали було:
— О, Йван тепер заробляє гроші! Карбованців, мабуть, із двадцять на місяць гребе!
Дядько Іван щороку приходив з Донбасу влітку додому допомагати на жнивах.
Ми, дітлахи, знали з його оповідань, що на Донбасі все чорне і що там глибокі ями, шахти, як упадеш, так тебе не видно, глибина, може, як у десять колодязів! Під землею коні живуть, що тягають вагонетки, а вагонетки забурюються, і як її, вагонетку, піднімаєш, так на людину нападає “гризь”. На шахті є гудок! От як загуде, аж в ухах лящить! А під землею всі шахтарі з лампочками, і всі вони чорні, тільки зуби білі! І що всі вони роблять в упряжці! О!
— А горобці на шахтах є? — поцікавився сусідів Пилипко.
— Є! І теж чорні! — відповів дядько Іван. — І не дуже від людей тікають! Так біля тебе й стрибають!
— Так чого ж ви не б’єте? Грудкою!
І дуже нам тоді забажалося побувати на шахті, де горобці від людей не дуже тікають. Ми й побігли на шахту вдвох з Пилипком. Впіймано нас було за цвинтарем аж увечері. Моя мати були з деркачем у руках, а Пилипкова — з віжками. Ми того вечора добре відчули, що нелегке було шахтарське життя! Аж смутами воно в нас пішло на тому місці, де в штанчатах у хлопчаків прорішка.
Горілку дядько Іван пив правильно. Щодня і не помалу. І як прийде до нас на доброму підпитку, співає, було, шахтарської пісні:
А ми встали, покурили,
По продольній розійшлись,
По продольній розійшлись,
За роботу прийнялись.
По продольній розійшлись,
За роботу прийнялись,
Хто за кирку, хто за лом,
Хто береться за вагон.
Ех, шахтьор пашеньки не пашеть,
Коси в руки не берьоть,
Шахтьор курить, шахтьор пйоть,
Шахтьор з музикою йдьоть.
Закінчувалася така пісня вигуками:
Ех, забойщикнойщикищикиикикні
Або:
Ой, коногониогонигониониниі Ех!
Тоді вже мати казали:
— Іди ти, руда сатано, під повітку спать!
— Ех, сеструню! — обнімав матір дядько Іван. — Не поважаєш ти шахтьора рознещасного!
Ех, да розпроклятая жисть шахтьорськая,
Хто не знає, той ідьоть,
Хто не знає, той ідьоть,
За собой народ ведьоть.
Мати одводили “рознещасного шахтьора” під повітку й укладали на прикритій рядном соломі спати. Проспавшись, дядько Іван гукав до нас:
— Ей! Хлопчонки! Сирівцю!
Ми приносили дядькові сирівцю з погреба й питали:
— А сирівець на шахті є?
— Є! Тільки не такий, а чорний!
…Донбас, як бачите, я знав з дитячих років…
2
Тепер, розуміється, Донбас не такий, горобці й сирівець у ньому не чорні, коней, мабуть, уже під землею зовсім нема, тепер уже замість коногонів “електрогони” вагончики гонять, хоч вагончики і тепер іноді забурюються. Та на людей, як вони ті вагончики піднімають, “гризь” уже не нападає.
Від старого Донбасу залишилося ще й досі — і житиме вічно, аж поки житиме Донбас — “Ти добич дай!” “Добич” і тепер для Донбасу — все!
А от якраз тепер саме “добич” у Донбасі і шкутильгає.
Малувато видається тепер “добичі нагора”. І доводиться через те чорнявому Донбасові червоніти.
А що ж робити, щоб у Донбасі побільшало “добичі”?
Живе й працює у Донбасі начальник дільниці № 1 шахти № 5-6 імені Димитрова Герой Соціалістичної Праці Іван Іванович Бридько.
За останні десять років І. І. Бридько і його колектив, працюючи в найрізноманітніших геологічних умовах, завжди перевиконує план отої самої “добичі”.
В чому ж секрет успіху колективу, яким керує І. І. Бридько?
І. І. Бридько знає таке слово. Скаже він це слово, — зветься воно “чириримбиририм”, — і норматив циклічності на його дільниці обов’язково перевиконується. Вугілля на його дільниці робиться м’якем’яке, колупнеш його пальцем, а воно як посиплеться — тільки вагончики підставляй! Стояки для кріплення самі в лаву біжать, самі на місце становляться, канавки, по яких стікає вода, очищаються, штрек самоприбирається, самопідмітається, скрізь чистота і порядок…
І. І. Бридько обов’язково щодня буває в лаві, прийде і непомітно ворожить-чаклує. Потихеньку скаже своє “чириримбиририм” — і “лап” за стойку, чи кріпко вона стоїть, “лап” за забутовку, чи так забучено.
Ану спробуйте у забутовці залишити “конюшню”, тобто незабучене місце. І. І. Бридько не встигне промовити свого слова, як “конюшня” йому й одкривається тоненьким голоском:
— А я є! А мене не забучено!
Бутчик, що залишив “конюшню”, довго пам’ятатиме про неї, бо плакатиме його премія, плакатиме його і заробіток.
Дехто говорить, що І. І. Бридько вимагає виробничої дисципліни і ніколи не пробачить нехлюйства, бракоробства, окозамилювання.
Інші подейкують, що І. І. Бридько турбується за робітників свого колективу, — він і про квартиру подбає, і про спецодяг, і про все інше…
Все це так!
Але основне полягає в отому магічному слові, що його знає 1.1. Бридько і яке йому допомагає зразково виконувати всі роботи на дорученій йому дільниці.
“Чириримбиририм” це слово.
От спробуйте організувати такий дружний колектив, як у І. І. Бридька, налагодьте виробничу дисципліну, подбайте про житлові й побутові умови для колективу, будьте завжди прикладом для робітників — і ви переконаєтесь самі, що коли ви прийдете в лаву і прокажете: “Чириримбиририм!” — ваш циклічний графік виконається, як з пушки!
Тоді ви видаєте “нагора” “добич” і про вас поети пісень хороших напишуть.
Не таких, як мій дядько колись співав, а таких, як Сергій Воскрекасенко про шахтарочку написав:
Я шахтарочка сама, Звуть мене Маруся, В мене чорних брів нема, Та я не журюся…
ЧОМУ БУГАЙ ПОПОЛОТНІВ
В одному селі одного району, де є колгосп і де за голову правління колгоспу править Бугай, перед Новим роком таке скоїлося, що сам голова правління колгоспу Бугай пополотнів.
У тому селі будується новий клуб.
Довгенько він, той клуб, уже будується, та нема ще там підлоги, не готова ще стеля, — одне слово, клуб іще будівництвом не закінчено.
Добрі люди в таких випадках що роблять?
Добудовують клуб, добре його обладновують, урочисто потім його відкривають, і починається на селі культурномасова робота: лекції, гуртки художньої самодіяльності, кіно, вистави…
Люди ходять по селу веселі, культурні і одне одному говорять:
— От як тепер у нас на селі культурно! От дай бог здоров’я і нашому голові колгоспу, і нашому голові сільради! От які вони в нас хороші, та милі, та любі!
Це коли клуб добудовують.
А коли робиться так, як у тому селі, тоді трапляються тільки дивні пригоди, від яких сам голова правління колгоспу полотніє.
Почалося з того, що голова правління колгоспу Бугай вирішив, що в нього повинні бути культурними вівці, і обернув клуб на кошару: загнав овець у клуб.
Ну, загнав, то й загнав, — йому видніше.
Отінившись у клубі, вівці радісно замекекали і дехто з них пустився в танці.
Ставний баран сердито мекекнув:
— Тихо, овечки й баранчики! Тихо! Це вам не в хліві, а це вам у клубі, в культосвітній установі! Прошу поводити себе культурно!
Отара замовкла.
— Ось що, дорогі овечки та баранчики! Поскільки ми в клубі, не будемо гаяти дорогого часу, а візьмемося за овечу самодіяльність. Я пропоную почати з діяльності драматичної і виготувати виставу “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці!”. Грицька гратиму я, Хому — мій старий дядько, що з одним рогом, а Марусю — ти, — звернувся Баран до молоденької Ярочки, у якої на кінчику хвоста бантиком біліло пасмо біленької вовни, хоч сама вона була прикро чорна. — Ти в нас найчепурніша, тобі й гримируватися не треба!
З цього й почалося…
Ми не будемо описувати, як проходили репетиції.
І от одного разу, якраз перед Новим роком, у селі опинився заввідділом культосвітньої роботи товариш Цап. Цап заночував у селі і проходив увечері повз клубкошару.
Раптом чує, що в клубі хтось так жалісножалісно вимекекуе:
Ой не ходи, Грицю,
Та й на вечорниці…
Волосся в Цапа подралося дубом, він рвонув до голови колгоспу Бугая з одчайдушним криком:
— Що в тебе в клубі робиться? Рррятуйте!
Вискочив од голови і помчав галопом аж у райцентр. Бугай прибіг до клубу і отетерів: з клубу чулося мелодійне мекекання:
Ой мамо, мамо, Нехай же ж він зназ. Нехай же двох разом Нас він не кохає—
Бугай прискочив додому, сів, затремтів і пополотнів.
Овеча вистава не відбулася, бо розпорядженням, кажуть, райвиконкому овець з клубу ніби вивели, але добудовувати його не збираються, бо Бугай і досі ніяк не відполотніє.
САДІТЬ ЛІСИ!
Мабуть, немає в світі жодної людини, котра б лишилася байдужою до лісу. В скарбниці світової художньої думки важко знайти митця — письменника, художника чи композитора, який не присвятив би лісу найнатхненніші сторінки своєї творчості.
Коли ми говоримо про ліс, в пам’яті мимоволі зринають і безконечно чисті та прозорі рядки пушкінської поезії, і неперевершені в своїй простоті та чарівності картини Шишкіна, Левітана, і музика геніального Чайковського, оте його натхненне “Благословляю вас, ліси…” А скільки захоплюючих сторінок, присвячених лісу, у творах Льва Толстого, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Михайла Пришвіна, Степана Васильченка, Костянтина Паустовського, Леоніда ЛеоноваІ І це цілком природно, бо ліс — то краса нашої землі, то невичерпне її багатство.
Про перше — красу лісу — тут говорити не будемо. Хто бодай раз у житті — чи взимку з рушницею за плечем — ходив перелісками по заячому сліду, чи влітку збирав у козубку гриби або ягоди, того назавжди заполонили і задумливий шепіт крислатих дубів, і прохолода лісових озер, незаймана чистота залитих сонцем галявин. І тому тут би нам хотілося говорити головним чином про багатство, яке несе людині ліс.
Зараз у селі розгортається велике будівництво. В колгоспах споруджуються різні господарські приміщення, люди будують нові хати, ставлять паркани і тому подібне. На все це потрібен лісоматеріал. І як часто доводиться чути скарги на нестачу йогої
Нерідко село відчуває також гостру потребу в паливі.
І будівельні матеріали, і паливо — все це дає нам ліс.
На Україні багато державних лісів, якими володіють лісництва та лісгоспи. Там ведеться велика планова робота по систематичному збільшенню лісових масивів.
Проте є у нас одна велика і часто простотаки забута можливість збільшення наших лісових багатств. Мова йде про власні колгоспні ліси.
Якщо поглянути господарським оком на нашу колгоспну землю — скільки є ярів, пустирів, вигонів, пісків та інших малородючих ділянок та невгідь! Здебільшого вони пустують, не приносять людині ніякої користі. А коли б на тих землях посадити діброви, коли б у кожному колгоспі, де тільки може рости дерево, був свій ліс — кілька десятків чи кількасот гектарів! Яке це багатство, яка це підмога в господарстві! Та не було б гріхом засадити лісом якусь сотню гектарів і хорошої родючої землі, бо ліс відплатить за те сторицею.
Отож ми й хотіли звернутися до сільських трудівників — садіть, закладайте свої колгоспні ліси. Хай у наших полях, залитих щедрим сяйвом сонця, повіє прохолодою діброва. Тоді і ріки стануть повноводішими, звірів і птаства буде більше, тоді й земля наша рідна стане не тільки красивішою, а й щедрішою на врожай.
Тож садімо ліси!
Максим Рильський, Остап Вишня
P. S. Мені б іще хотілося додати своє “вишневе” запитання: як не буде в нас лісів, де ми дубця знайдемо на тих людей, що нищать ліси, що не бажають їх садити й берегти? Дубця, щоб хоч намахати на них, насваритися!
Остап Вишня