“Ксенія” переходить на “Оксану”, “Петр” на “Петро”, “Павел” на “Павло”, а чудесноніжну:
Во поле березонька стояла, Во поле кудрявая стояла…—
дедалі владно й немилосердно витісняє розлога, як український степ:
Розпряааагайте, хлооопці, коні…
…Шкода руської культури! Старовинна всетаки, хороша, глибока культура великого нашого брата! Хай живе!
Нашій Москві, нашій матушці Москві низький, сердечний уклін од 300літнього щирого друга й брата!
ЦІЛА ЙДУТЬ
Прочитавши про те, що треба менше проводити часу в канцеляріях та кабінетах, більше працювати з людьми, всебічно зміцнювати первинні партійні організації колгоспів, МТС і радгоспів, допомагати їм вирішувати практичні справи і провадити політичну роботу в масах, секретар райкому по зоні МТС Іван Васильович замислився…
“Менше, значить, сидіти по канцеляріях та по кабінетах…” — думав він.
Думав, думав і рішуче промовив:
— Правильно!
Іван Васильович у той же день швиденько залишив свій кабінет у райкомі партії і всі папери, всі документи, що стосувалися його МТС, переніс до себе на квартиру.
“Це не канцелярія?” — сам собі подумав Іван Васильович.
“Ні!”
“І не кабінет?” “І не кабінет!”
Виходить, директиву виконано, проводитимемо час і не в канцелярії, і не в кабінеті!
На другий день на квартиру Івана Васильовича з його кабінету було перенесено телефона.
“Ну от і добре!” — сам собі подумав Іван Васильович.
* * *
Перший день минув у клопотах по обладнанню робочого місця секретаря по зоні МТС Івана Васильовича.
— А коли ти взавтра на роботу? — запитала дружина Івана Васильовича. — Щоб я встигла тобі сніданок вчасно приготувати.
— Як і завжди — о дев’ятій годині вранці. Тільки ти не дуже поспішай, моя дорога, я тепер можу снідати й пізніше, так би мовити, без одриву від виробництва.
— Це ж як?
— А так: я керуватиму з дому. Це тепер і єсть моє робоче місце!
— Яка краса! — аж підскочила дружина. — Тепер, поки я з Пашею на базар, — ти ж з Ігорком зможеш побавитися!
— Ну, розуміється, зможу! Ідіть зранку куди там вам треба, чи на базар, чи по магазинах, чи там по кравчинях, а я вже, як секретар райкому по зоні МТС, по хазяйству буду!
— От здорово! — ще раз підскочила дружина. — Як прекрасно придумано — і круте піднесення сільського господарства, і зміцнення сім’ї! Одночасно! Так ми, Ванечко, так, значить, розподілимо тепер обов’язки: зранку ми з Пашею на базар, а ти бавишся з Ігорком. Ігорка об одинадцятій ти кладеш спати, а сам у цей час виведеш погуляти Бобика, тільки ж дивись, щоб він за сусідськими індиками не ганяв, індиків він дуже не любить і позавчора старому індикові хвоста вирвав, — сусідка нахвалялася до суду поскаржитися! Приведеш Бобика, нагодуєш Мурку! Отам на полиці трохи молочка для неї зоставлено. Та дивись, щоб вона не шкодила, бо вона в нас ангорська!
— Добре, зроблю!
— Паша сьогодні заспала й курей не перегляділа, котора з яйцем. От що, Ванечко, як нагодуєш Мурку, візьми отам у комірчині трохи проса, вийди, одчини сарай і поклич отак: “Тютечки, тютютю!” — і посип проса, тільки не біля сарая, а в сараї, всередині, як тільки кури туди забіжать, ти сарай причини, і лови тоді, і гляди, чи з яйцем…
— Хіба ж я впіймаю? Вони ж, кури, літають! Де там я за ними гасатиму?
— А чого тобі гасати? Кури в нас не наполохані, сумирні кури, ти тільки отак руку простягни та: “Сіла! сіла! сіла” — прокажи! Вона й сяде! А ти тоді бери і, як ви, вчені, кажете, — констатуй, чи на сьогоднішній день вона позитивна (з яйцем!), чи, навпаки, негативна (без яйця!). Тих, котрі позитивні, з сарая не випускай, а негативних — одчини двері і отак на них” “А киша!” Оце й усе! Пойнятно?
— Та пойнятно воно, пойнятно, та якось…
— Що “якось”? Треба звикати! Щоб керувати, треба самому знати! Так, значить, не забудь: Ігорьок, Бобик, Мурка, кури… Ну, ми побігли!
* * *
Іван Васильович побавився з Ігорком, поклав його спати і тільки-но зібрався виконувати наступну справу порядку денного — виводити Бобика, — раптом задзвонив телефон.
— Алло! Я слухаю! “Зоря”? Хто говорить? Секретар парторганізації? Гній вивезли? Куди вивезли? Ага! А навіщо? Ага… Тактак! Загальні збори перед сівбою? Ага… Ну, проведіть! Мені приїхати? Я — зайнятий! Накреслюю план… Ви в мене не самі! По всій МТС! І от що: в цей час не дзвоніть! Дзвоніть од третьої до четвертої. Від четвертої до п’ятої я по колгоспах директиви дзвонитиму! Від другої до третьої — перерва. Тактак! Перерва! Після шостої? Що ви, не знаєте, що робота тільки до шостої? Ну, отож! Як там люди? З людьми треба працювати! Все!
Поговоривши по телефону, Іван Васильович вивів Бобика, нагодував Мурку, переглядів курей…
— Ну, все, здається, — зітхнув Іван Васильович. — А сільське господарство не жарти! Дивись, аж упрів ніби трохи, — посміхнувся він. — Щото значить незвичка! Тренінгу нема! Нічого — звикнемо! Ну що ж, полежати, перепочити трохи…
Іван Васильович ліг на канапу та й задрімав.
…А так взагалі по МТС діла йшли. Не сказати, щоб дуже круто, проте йшли. Орали, сіяли, культивували, пололи, обробляли… Дзвонили телефони. Сходило сонце, і заходило сонце…
НЕ В МАШИНІ СПРАВА
І
— Ну й підкидає! От гуцикає! Навіть цигарки в губи не встромиш! Тррр! Спини коні, я закурю! Ну й дороги! От повибивало! Ну що ти зробиш? Тррр! Та спини, а то я не закурю! Тррр! Узяв тебе за кучера, а ти на вибоях коні не вмієш зупинити! Який же ти в чорта кучер?! Ну коли вже я тебе навчу?! Бачиш — яма, спиняй! Спиняй, бо язика прикусю! От несознательний народ!
Отак їхав своїми шляхами і так нервувався й непокоївся голова колгоспу на Сумщині Довбиш.
— І як отакими дорогами їздити? — бідкався Довбиш.
— А ви б, товаришу голова, з весни б їх заволочили та катками б пригладили, от воно б і не гуцикалося, і язиків би не одкусювало.
— Патякаєш?! Мені он культивація, мені он меліорація, мені он… той, як пак його… а ти про дороги… Несознательний ти…
— Та їздити ж не можна!
— Придумаємо!
Не довго думав Довбиш, щоб йому було зручніше їздити, щоб його на дорогах не дуже гуцикало, — він узяв та й купив собі за колгоспні гроші “Побєду”, витративши на це двадцять одну тисячу колгоспних грошей.
Про це він думав не довго.
А от подумати про те, як господарювати, щоб люди в колгоспі не по вісімсот грамів хліба на трудодень одержували і не по карбованцю на трудодень, про це Довбиш не подумав.
Тисяча п’ятсот гектарів, що має колгосп, не дуже потребує “Побєди”, можна й бідаркою їх об’їхати, та й пішечком обійти можна.
Та куди там?
Тільки “Побєдою”!
Воно, розуміється, на “Побєді” спокійніше, — мотор рокоче, не чути, як реве голодна, не забезпечена на зиму худоба, не чути, як зітхають не забезпечені своїми заробітками колгоспники…
Голова “Побєдою” літає.
А куди він долетить?
2
Григорій Іванович, голова колгоспу на Полтавщині,— він не зразу на машину сів.
Він — людина обережна, він — поволеньки.
Спочатку їздив звичайним возом… Муляє… Ну, коли муляє, то воно муляє, нічого не зробиш.
Купив Григорій Іванович лінійку на ресорах. Заплатив колгоспних грошей тисячу вісімсот сімдесят карбованців. Нічого, не так уже муляє. Та тільки ж збруя не виїзна, не цяцькована. Хіба ж пани в такій збруї їздили?
Придбав Григорій Іванович цяцьковану збрую. Та яку?! Найциганіший циган у таких наритниках не їздив: так і вилискує, так і вилискує. І бряжчить, аж видзвонює…
І на це диво викинув дві тисячі колгоспних грошей.
Літав, бряжчав, аж курява курилася.
І от раптом — муляє!..
І де муляє?
На серці!
Здавалося б, що сидиш на лінійці чи на фаетоні не серцем, а муляє — на серці! Серце болить: інші на машинах, а він кіньми.
А потім — візьміть до уваги! — як їдеш: курява, курява, курява! Ну, де ти від тої куряви заховаєшся? Просто біда!
Терпів, терпів бідолашний Григорій Іванович та й купив собі “Москвича”. За колгоспні гроші, розуміється.
І гордо тепер їздить Григорій Іванович по своїх колгоспних володіннях.
Тепер уже йому з машини не так видно, що в його нема в першій і в другій бригаді зерносховища, що приміщення для тварин потребують капітального ремонту, і не так чути, що корови в нього ревуть, що коні іржуть, що голодні свині хрюкають…
З “Москвича” він не помітить, що колгосп не забезпечений возами, що свиноферма не має водопостачання, що колгосп не розрахувався з колгоспниками за минулі роки, не видав ні копійки авансом за 1954 рік.
І йому на душі спокійніше.
Та не витримали колгоспники, зібралися й ухвалили продати машину. І продали.
Не допоможуть ні “Побєди”, ні “Москвичі”, коли господарювати, “як мокре горить”.
А як господарство кріпке, як колгосп процвітатиме, як колгоспники житимуть добре, вони самі своєму голові не “Москвича”, а “Побєду” куплять.
Їзди собі на здоров’я! Заробив!
ЯК ЖЕ ВАМ НЕ СОРОМ?
1
Що іноді на селі може трапитися, як у тому селі цілих п’ять років клуб будують?
Будують, будують, будують і ніяк не збудують.
Так от послухайте, що трапилося в такому селі.
А село це знаходиться у Джулинському районі на Вінниччині.
Куди молоді подітися, коли на селі нема клубу, а церква є, а біля церкви — цвинтар, деревця, травичка?
Не в котловані і не на цеглі ж біля клубу молодь сидітиме, співатиме, розважатиметься, а там, де затишно, де дерева, де зелена травиця.
Так було й у тому селі, про яке оце мова мовиться.
Збиралися хлопці й дівчатка на цвинтарі коло церкви. Ну, розуміється, не без того, щоб іноді не заспівали:
А до мене Яків приходив, Коробочку раків приносив…
А в церкві якраз правиться, і дяк не про раків виводить, а про те, що “увесь живот наш Христу богу предадим”…
Ну, й обов’язково зразу вам вискочить на паперть якась така, хоч і не зовсім уже свята, а тільки ще преподобна бабуся з сичанням:
— Якої завели?! Страмнючі! Біля церкви? Нема того, щоб про херувимівсерафимів, а про раків?
І пішла-пішла-пішла…
І про бога, і про боженят, і про гріхопадіння… Та ви й не молитеся, та ви й не хреститеся, та ви й не говієте…
І тут же вам про тортури і про пекельні муки у пеклі для невірних.
І в смолі кипітимете, і розпечені пательні язиками лизатимете, і муки ваші будуть страшні й вічні…
А от, мовляв, як до церкви ходитимете, та’ сповідатиметеся, та запричащатиметеся, тоді вас на тім світі чекатиме рай небесний. Всі дівчатка ходитимуть у білих крепжоржетових платтях та в капронових панчішках із чорною п’яткою, пахтітимуть духами “Сирень”, а вечорами ангелиархангели на срібних трубах “полькипольки та й кадрелі” гратимуть, а дівчатка з хлопцями щовечора танцюватимуть.
І безплатно. А хлопці всі в хромових чоботях, халявки одвернуті, штани в напуск, а на всіх кишенях і скрізьскрізьскрізь замість ґудзиків “мольнії, мольнії, мольнії”… І всі на танці на нових гоночних велосипедах приїздитимуть… І хлопці, й дівчата…
Так хіба ж утримаєшся?
От і почали дехто з молоді про рай та про пекло замислюватися, до церкви почали вчащати, говіти, вінчатися і т. д. і т. п.
А один із комсомольців вирішив не тільки сам собі добути “душі спасіння”, а інших спасати: вирішив піти у священики.
Прийшов до райкому комсомолу та й каже:
— Виключіть мене з комсомолу!
Секретар райкому не встиг навіть запитати його про причину такого прохання, а він:
— Я вступив ув Одеську духовну семінарію!
Було це два роки тому, а тепер той колишній комсомолець у себе ж на селі проходить “практику”, кадилом вимахує.
А один пастух, так той і без духовної освіти чудес натворив.
Біля села є там невелика балка. Пастух там пас худобу. Пас, пас та й заснув. Виспався, прокинувся, пригнав додому худобу та й почав розповідати:
— Заснув я, як худобу пас отам у балці. І от приходить уві сні до мене з неба сам Сус Христос та й каже: “Бач, вода у балці є, а хреста й досі не поставили!”
За кілька часу у тій балці виріс цілий ліс із хрестів, несли “православні” й становили.
Потім дізналися “віруючі”, що то навчив пастуха місцевий священик про такий сон розповідати.
Кому-кому, а батюшці було взимку тепло, чимало дров у балку понаносили “віруючі”.
Отакі чудеса на світі бувають.
Це ж іще тільки п’ять років будується клуб.
А як він будуватиметься ще двадцять, і колгоспники не матимуть змоги ні лекції проти релігійного дурману послухати, ні кіно подивитися, ні весело й культурно провести в клубі свій одпочинок, організувати виставу, хоровий гурток і т. д., — ще не такі чудеса будуть…
Так можна й до шаманства дійти: надіти на себе козинячу чи цапину голову, вхопити в руки бубна й завертітись-завихритись у дико божевільному танці, аж поки піна з рота клаптями не закапає.
Знічев’я та з суму чого не натвориш?
2
Або ще такі факти.
У селі Осадьківці Куп’янського району на Харківщині, у клубі сокотять курочки з півниками. У клубі тім було розміщено три тисячі курчат. Курчатка, спасибі їм, уже повиростали, вже несуться, півники кукурікають.
Культурні кури получилися, — у клубі ж повиростали!
Може, дивись, хтось за старою звичкою їм і лекцію прочитас чи про атомну енергію, чи про походження світу…
У колгоспі ім. Калініна Корнинського району на Житомирщині завклубом, він же й секретар сільської комсомольської організації, т. Джунь на різдвяні свята замкнув клуб і записав у щоденнику, який ведеться в клубі: “Клуб замкнено з наказу голови сільської Ради по причині релігійного празника”.
У селі Сушанка того ж таки Корнинського району на Маковія посеред села біля сільської Ради і правління колгоспу було поставлено “маковія”, і біля нього цілий день гуляли, танцювали, співали. Хто керував цим “святом”? Ну, ясно хто: церковники.
На хуторі Довгі Поля Чаповецького району на Житомирщині у клубі складено хміль.
Скажіть, будь ласка, що має робити молодь, коли в клубі або кури, або хміль, або, як це частогусто буває, в клуб зсипають зерно, картоплю і т. ін.?
Молодь собі шукає розваги поза клубом. А там на неї чигають і церковники, і баптисти, і євангелісти, і штундисти” і всякі такі “істи”.
Вони їх залучають до чистеньких хат, де пахне чебрецем та ладаном, говорять їм солоденько-сентиментальні речі про душі спасіння, співають душевщіпливих пісень про те, як:
Птиця воздух напольняла,
Безпрестанно все літала
І крилами трепетала…
Ну, й ловляться дівчатка й хлопці на ці солодкоєлейні гачки.
Запаморочені незрозумілими речами та текстами із святого письма, молоді дівчатка й хлопці погоджуються з усім.
Тоді надягають на них білі довгі сорочки, ведуть у супроводі печально-слізливих пісень до річки чи до ставка і там їх погружають у воду. Хрестять.
І булькає у воді така собі дівиця, що для неї на саму білу сорочку треба цілий сувій полотна, булькає, як маленька.
А буває, що й така “дамочка” у ставку пірнає, що вода через греблю перехлюпується.
Вилізе, чмихне — і готова кандидатка на богородицю.
А потім уже сама хисткі серця ловить.
І вони ловляться.
А куди підеш, коли в клубі хміль? Хіба що прийдеш та заспіваєш:
Де ти, хмелю, зиму зимував. Що й не розвивався?
На жаль, хміль не вміє правильно відповісти, щоб присоромити всіх тих, хто за клубну роботу відповідає:
Ночував я в клубі, У клубі, на сцені.
А наприкінці щоб узяв та й вивів:
Як же вааам не сором?
РРРА3!
У селі Пирогові є колгосп.
Старі люди у тому колгоспі вже не пригадують, коли саме там розпочали були будувати свинарника.
— Було це, — кажуть старі люди, — як пам’ять не дасть збрехати, ще тоді, як народилася Орися, моя онука, а то, може й раніше. Орися, моя онука, ось і семилітку вже закінчила, збирається заміж іти, а свинарник… Та хай краще дід Павло розкажуть, вони старшенькі, їм видніше, бо вони ближче до свинарника живуть… Розкажіть, діду Павле, коли в нас заходилися того свинарника будувати…
Дід Павло замислюється, пихкає люлькою, пригадує…
— Свинарника коли почали будувати? Та не так і давно! За революції вже… Так, так, за революції… Уже, як ото колгоспи пішли, так почалися серед колгоспників розмови, що, мовляв, непогано було б свинарника для колгоспних свиней збудувати… Хто тоді в нас за голову колгоспу був, я вже не пригадую… Пригадую тільки, що на загальних зборах той голова вдарив по столу кулаком і промовив гостро: “Та я вам того свинарника — разраз! — і свинарник!” Після того голови ще були голови, і всі вони на зборах говорили ще гостріше: “Та я вам того свинарника!! Та про що там говорити?!”
— Ну, а далі ж, діду Павле, як було діло?
— Та як? Так і було. Настав уже 1952 рік, за голову колгоспу тоді в нас був Олекса Григорович. Дуже сурйозний голова був! Як ударив кулаком по столу та як крикнув: “Та я, товариші колгоспники, вам того свинарника — та в одну мить! Ррраз — і свинарник!”
— Ну, і що, діду?
— Ну, настав, значить, 1953 рік. За голову колгоспу тоді в нас був Іван Дмитрович. Ох і сурйозна ж людина Іван Дмитрович! Як ударив він кулаком по столу та як крикнув: “Свинарник?! Та мені трудніше, може, півтораста грамів ковтнути, ніж той свинарник побудувати! Та я як візьмусь, як візьмусь…”
— Ну й як: узявся чи не взявся?
— Та він був і взявся, уже навіть біля свинарника був походив трохи, та, бачите, настав уже 1954 рік, і за голову у нас у колгоспі обрано було Івана Євдокимовича…
— Ну, а Іван Євдокимович як?
— Іван Євдокимович дуже сурйозний голова! Він як ударив кулаком по столу та як загримить: “Свинарник? Та той мені свинарник, може, як насіння! Ррраз!”
— І що ж — вийшло? Є свинарник?
— Нема!
— А чому нема?
— Та, бачите, воно кожний голова, що ото бив по столу кулаком та кричав — “ррраз!” — кожний би міг побудувати, так треба ж для будови цегли, треба лісу…
— А хіба цегли нема?
— Та й цегельня поруч, туттаки в Пирогові, і наряди на цеглу єсть, і ділянку лісову для будівництва відведено, так треба ж, щоб хтось ту цеглу привіз, щоб хтось заготовив! Язиком ррразкать кожний може, а треба не язиком ррразкати, а діло треба робити!
— Так буде свинарник чи не буде?
— Поживемо — побачимо! Може ж, таки знайдеться голова, що не ррразкатиме, а робитиме!
— Ну, а свині ж як?
— Свині? Свині не ррразкають, а мерзнуть. Мерзнуть та хрюкають! Сердито хрюкають.
ГІПЕРБОЛІЗАТОРИ
От уже я вам і не докажу, де це саме трапилося, чи на Волині, чи біля Волині, чи на захід од Волині… Так всетаки, здається, на Волині.
Підіймали там в одному районі сільське господарство.
Підіймали круто. Комплексно підіймали.
Що таке комплексно?
Ну, це, розуміється, значить, підіймали так, щоб воно все так ото й пішло-пішло-пішло вгору, всеньке, усіма своїми галузями…
Не так ото, як говориться: “Сам у нору, тпруті вгору”, а щоб усе вгору, щоб нічого в нору.
А як конкретно, то це, значить, приміром, не так, що зерно — вгору, а городництво — в нору… Молочарство — вгору, а свинарство — в нору… Кури з яйцями, а бджоли без меду і т. д. і т. ін.
Щоб скрізь був достаток і, не червоніючи, можна було заспівати: “Щоб через вінця лилося…”
У переважної більшості колгоспів у тому районі господарство таки кращало, міцнішало, твердо ставало на ноги, радуючи і колгоспників, і керівництво.
А є і такі, що… Та краще послухайте.
Підіймають вони те сільське господарство та й підіймають дружно, вигукуючи: “Раз, два — взяли!”, “Раз, два — взяли!” Піт із них капле, але вони не здаються, і обличчя в них, сказать, не дуже сумні.
Ну, гадають, досягли вже досягнутого.
— Стій, хлопці! Перекурка з дрімотою!
Перекурили.
Той із них, котрий за старшого, й питає:
— Досягнуте схопленої Зупинимось?
— Де ви, товаришу, бачили, щоб ми на досягнутому та зупинялися? Та ніколи в світії
Пішли далі…
В залежності від обставин, вони і рухали вперед, і підвищували, і забезпечували, і освоювали, і спиралися на досягнення, і запроваджували досвід.
Невважаючи на винятково несприятливі умови погоди, а саме: навесні — сонце й холодок, улітку — спека, восени — падало з дерев листя та мжичило, а взимку — йшов сніг, а то ще, бува, що й злива поллє, громом торохне, блискавка блисне, морозом придавить, — особливо на водохреще, — невважаючи на все це, вони мобілізували всі внутрішні ресурси і, викриваючи всі хиби й недоліки, попрацювали як слід, добре, сказать, попрацювали…
Ну, здається, вони передосягли передосягнене.
Сиділи, перекурювали. Без дрімоти.
Настрій у всіх піднесений, прекрасний, в грудях щось розпирало, глибоко дихалось, і хотілося співати.
Поспівавши, хотіли було йти додому, але радість не пускала, хотілося гратися, борюкатися, перекидатися.
Хтось і запропонував:
— Давайте, хлопці, пограємося! Таку роботу рухнули вперед! їйбо, не гріх! На радощах чого не заманеться?! Та й усі ж ми свої…
— Давайте! — всі погодилися.
А один, котрий найхитріший, прикинувши, як “круто вони піднесли хазяйство”, запропонував:
— Колись, за молодих часів, ми гралися в таку ось гру: “Хто краще збреше?” Для розвитку фантазії! Інтересно було! Чого тільки було не понавигадуємо! Давайте пограємося, може, вибрешемося.
Всі погодилися.
— Тільки ж не за так, не задарма щоб, а хто програє, той купує… та небагато… ми ж не на банкеті тут зібралися… ну, по півлітра, не більше…
— Що, що! Що ти сказав?!
— Та ні, товариші, не думайте, що отого… За кого ви мене вважаєте?! По півлітра… Та… дивись, із голови вилетіло.
— Не часто, мабуть, уживаєш?
— Та ні… Ага… По півлітра… кефіру! О!
— Кефіру? Кефіру можна!
— Так… Ну, хто перший? Починай ти, директоре!
— А чому я?
— Ти ж МТС! А механізація перед веде! Бреши!
— Як мені, то й мені.
Так от, товариші! Відремонтував я достроково всі трактори, всі комбайни, весь інвентар… Та це ще не все! Запчастини всі в мене є! І це не все! Механізував усі ферми, покопав ставки…
— Ой годі! Ой помремо!
— Та дайте ж договорити!
— Годі! Ясно! Говори, Іване Івановичу, ти!
— У мене “пересічний надій на фуражну корову 11 849 літрів…
— З бугаями чи без бугаїв? Гогого! Хахаха!
Скільки того реготу було після кожного виступу! Захлиналися, хапалися за груди й за черева, аж сльози градом по обличчях котилися, — так реготалися.
Розповідь Петра Петровича про те, що він увесь гній вивіз на поле, так розсмішила, що мало не полускалися всі з реготу, бо всі знали, що він, щоб на гнойовищі в нього не було гною, наказав увесь гній повкидати назад до корів у станки та в загони…
А Сидір Сидорович підвівся та тільки всього й промовив:
— А в мене на фуражну корову надоєно по двісті п’ятнадцять літрів на рік!
— І все?
— Все!
— Так це ж правда!
— Ні, брехня! Та ще й яка брехня! Грандіозна!
— Яка ж це брехня?
— А от угадайте! Ніхто не вгадав…
— От яка це брехня! — переможно подивився на всіх Сидір Сидорович. — Я вам сказав, що в мене фуражні корови! А які вони фуражні, коли в мене для них ані сінинки, ані зернинки, ані бурячинки, ані силосинки, сама соломинка, та й та не січена.
— Нуну?! А як же вони на світі живуть?
— Я й сам дивуюся! Кріпка тваринка! Призвичаїлася, втяглася і живе. Та ще й доїться!
…Першу премію за понадгіперболізовану брехню голосуванням присуджено було Сидорові Сидоровичу.
— Ну, з нас тобі, Сидоре Сидоровичу, по півлітра кефіру. Візьми грошима! — кинули йому по полтинику друзі.— Пий на здоров’я! Перегіперболізував нас усіх!
— А ви ж куди?
— Куди? Додому!
Директор МТС моргнув Іванові Івановичу:
— Заскочиш до мене! Холодець у мене! З хроном! Без кефіру! Тільки не барись!
Іван Іванович зайшов на холодець до директора МТС. Сиділи, закусювали.
Закусювали, будькалися та ще й підсміювалися: он, мовляв, які ми! Як уміємо замилювати очі!
І здавалося, що червонів за них холодець та сердитішав хрін, думаючи: “А коли вас, брехунів, візьмуть за хвіст та на сонце?”
…Ми за думку холодцю з хроном!
СУСІДИ ЛИХІЇ, ВОРОГИ ТЯЖКІЇ
1
На дверях, на парадних дверях, котрі ведуть із сходів у комунальну квартиру, на окремих табличках понаписувано:
1. т. Передерієві — стукати 1 раз, тільки кріпко.
2. т. Недодерієві — стукати 2 рази, не дуже кріпко.
3. т. Перехилипляшці — стукати 2 рази: один раз — кріпко, другий — потихеньку.
4. т. Ластівочці (балерині) — стукати 3 рази ніжно.
5. т. Горобцеві — стукати 4 рази. Стукайте дуже, бо не почую.
6. т. Поведиоко — стукати 5 раз.
7. т. Довбні — стукати 6 раз.
8. т. Канделябровій — стукати 7 раз. Тільки точно.
Як бачите, в комунальній квартирі було вісім квартирантів. На всіх були одні вхідні двері, одна кухня, у кухні — сім газових плит, бо т. Канделяброва заявила:
— Я взагалі не годуюсь, і мені ваш газ не газ, а нерви!
Була одна ванна і таке інше теж одно.
У прихожій було п’ять окремих електричних щотчиків.
Чому?
Тому, що т. Передерій заявив, що світло йому шкодить, од світла набігають на очі сльози, і йому світло не потрібне.
Ластівочка пояснила, що вона приходить із театру дуже пізно, вже розвидняється, і зразу лягає спати.
— Навіщо ж мені світло? — сказала вона. Канделяброва заявила рішуче й грізно:
— Свічу очима!
— Як це? — запитали сусіди.
— А так: свічу, і вже! Мені видно!
— А лампочка у вас навіщо?
— Лампочка? — перепитала Канделяброва. Трохи подумавши, мов вистрілила: — Від такої чую! — та й грюкнула дверима.
Пробачте, забув сказати: на дверях у цю комунальну квартиру було повирізувано ножем різні написи. Серед них:
Проти прізвища Ластівочки викарбувано: “Стукутукустукушечки!”
Проти прізвища Горобця написано: “Глухий цвірінь!” Проти Довбні запитання: “А чим стукати, Довбнею?” А біля Канделябрової красувалося: “Я б тебе, гада, стукнув!”
Були ще різні на дверях написи, але всі вони були загального і не зовсім літературного змісту, тільки праворуч чорнильним олівцем дуже товсто хтось вивів:
“Хто кого? Чи Недодерій Передерія недодере, чи Передерій Недодерія передере? Дуже інтересуюсь!”
Під дверима була куча сміття, бо кожний із жильців говорив:
— Я ж учора прибирала! Чому все я та й я?!
2
Мені треба було завітати в особистій справі до товариша Довбні.
Я й постукала роздільно шість разів: стук, стук, стук, стук, стук, стук! Чекаю.
Чую: раптом рипнуло в квартирі двоє дверей і почувся сердитий жіночий голос:
— Стукнуло сім разів! Куди ви претесь?
— Стукнуло шість, а не сім разів! Куди ви претесь, а не я!
— А я кажу — сім!
— А я кажу — шість!
— Сім!
— Шість!
Суворий чоловічий голос погрозливо промовив:
— Я тебе як стукну оце, так будетаки сім! Але ти вже більше і сама не стукатимеш, і на стук не виходитимеш!
На відповідь жіночий гістеричний зойк:
— Сім! Сім! Сім! Сімсот тобі болячок у печінку! Сім!
Тоді вже я ризикнула й закричала зза дверей:
— Шість! Я стукнула шість разів! До товариша Довбні!
— Ага! — агакнув чоловічий голос.
— Не агакай мені межи очі, не агакай! Ходять до тебе такі ж паразити, як і ти! Стукають, не розбереш, чи сім, чи шість! Геббельс!
— Хто Геббельс?! Я — Геббельс?! Та я тебе, су…
Але я так затарахкотіла в двері, що крик ущух, грюкнули двері в квартирі так, що забряжчали шибки, а передо мною, відчинивши насхідні двері, стояв Довбня.
— Драстуйте!
— А, це ви? Заходьте, прошу вас, — запросив мене Довбня. — Давненько щось вас не було!
— Виїздила з Києва… Що це тут у вас за баталія така? — запитала я.
— Та знаєте, іноді виникає з сусідкою дискусія, скільки разів стукнуло, чи сім, чи шість. До неї стукати сім разів, а до мене — шість. А стуки іноді зливаються, бо сусідка глуха на праве вухо, а я — на ліве… От і дискутуємо…
— І часто це у вас трапляється? — поцікавилась я.
— Не дуже! Вісімдесять раз на день, коли не рахувати боїв місцевого значення, з іншими сусідами…
— Сердита, видимо, у вас сусідка?
— Та як вам сказати? Характер правильний — гібрид кобри з ящіркою! Енергійна дамочка: позавчора дев’ятий її чоловік у вікно вистрибнув!
— Ну, а далі як гадаєте?
— Як? Я знаю як? Тримаюсь, щоб сьомий або восьмий раз не стукнуть. Не в двері, розуміється…
— Ні! Це ви облиште! Через таку особу йти в далекі табори! Що ви?
— А ви гадаєте, там буде гірше? Там люди працюють, їм нема коли з сусідами скандалити!
— А ваша сусідка що робить?
— Спец по швейних машинках! Вона стільки тих швейних машинок за ці роки придбала, що можна заставити ними швейний комбінат “од Кавказу до Алтаю, од Амуру до Дніпра”… Ну, і все таке інше, котре дефіцитне… Живе, як Клеопатра, тільки що останній Антоній у вікно стрибнув…
Та вона не журиться: ще якийся місцевий або Кай Юлій Цезар, або Жора Плюньвглаза з’явиться…
— Так, так! — татакнула я.
…Раптом знову стук у насхідні двері. Стук, стук, стук, стук, стук! П’ять разів.
Люто рипнули двері, і Клеопатрин голос різонув:
— Сім?
Із других дверей інший голос промовив:
— П’ять!
Клеопатра висловила резолюцію:
— Стукають! У голові б їм стукало!
Я сиділа й думала: ні, комунальні квартири треба будувати так, щоб для кожного жильця був окремий вхід.
З
Я завітала до Довбні так приблизно годині о дванадцятій удень.
Поки ми розмовляли, в комунальній квартирі на єдиній, хоч і просторій, кухні почалося готування обідів. Почувся легенький запах газу, бряжчали тарілки, каструлі, стукали ножі…
Рипнули чиїсь двері, і почулося:
— Сусідко, у вас молоко збігло!
— Як збігло, коли я вогонь прикрутила, аби тільки блимав! Не могло збігти!
— Але ж збігло!
— Це ти, паразитко, навмисне вогонь одкрутила!
— Тю на вас! Що ви верзете?
— Не тюкай на мене, не тюкай! На батька на свого тюкай!
— Та при чім тут батько?
— А при тім, що твій Петько в коридорі мочиться! А ще інтелігентка! Діти в коридорі мочаться, а вона книжки передплачує! За дітьми дивитися треба, а не за книжками!
— Я б прохала вас, Катерино Михайлівно, не вчити мене виховувати дітей, бо ще “вопрос”, хто мочиться!
— Хто мочиться?! Я — мочусь?!
— Я не сказала, що іменно ви мочитесь, я тільки говорю, що єсть люди, которі мочаться!..
— Подумаєш, у неї муж головний бюстгалтер, так я вже мочусь!
— Прошу вас мене в кухонні справи не мішати, я бухгалтер — це факт, і головний — це два, але це ще не значить, що жінка всякого шофера може говорити, що моя мочиться…
— …Ааа! Так я жінка всякого шофера?! Та я з тебе дебет-кредит ізроблю!
— Граждани! Та будьте ж сознательні! Граждани!
— Хай вона буде сознательна! Як у мене чоловік шофер, так я повинна бути сознательна, а як у неї — бюстгалтер, так вона — ні!
…Я сиділа й думала: в комунальній квартирі треба будувати для кожного жильця окрему кухню…
4
Сидимо, говоримо… Аж ось крик:
— Хто це води у ванну напустив?
— Я напустила! Купатись буду!
— Ви напустили?
— Я напустила!
— Вона води напустила! Бачили?!
— Я напустила!
— Хіба ви не знали, що сьогодні купаюсь я?
— Чому ви?
— А чому ви?
— Ні, ви скажіть, чому ви, а не я?!
— Купатимусь я!
— Ви?
— Я!
— Ну, так купайся ж, купайся, купайся!
— Граждани! Рятуйте! Топлять!
А я собі думала: в комунальній квартирі для кожного жильця повинна бути окрема ванна!
— Ірроди! Хто в мій борщ мишеня вкинув?
— Божже мій! Хто у раковині моє кошеня втопив?!
Я не витримала, вискочила з комунальної квартири й подалася додому…
Ішла й думала: окремі двері, окремі кухні, окремі ванни… Окреме і таке інше…
Господи! Як це трудно все попереробляти!
Може, легше попереробляти характери наших жильців?
Як ви гадаєте? Давайте спробуємо!
ЩОБ НІ В КОГО НЕ БУЛО ТАКОГО.
1
Готувалися в одному колгоспі садити кукурудзу.
Взимку правління колгоспу разом із партійною організацією та з колгоспним активом ретельно вивчили й проробили постанови партії і уряду про кукурудзу.
Відбулися загальні збори колгоспників, де детально обговорили справи про збільшення земельної площі під кукурудзу й ухвалили, замість колишніх, що сіяли, 70 га кукурудзи, посадити цього року 600 гектарів.
Голова колгоспу з бригадирами відвідали Марка Остаповича Озерного, проконсультувалися в нього, як вирощувати кукурудзу.
В колгоспі організовано було семінари по кукурудзі, куди запросили знатну кукурудзоводку Євгенію Долинюк, яка поділилася з колгоспниками своїм досвідом викохувати кукурудзу.
Одне слово, в колгоспі підготувалися до посіву кукурудзи якнайсерйозніше й найкраще.
Доярки, підкидаючи в кормушки січку, заспокоювали своїх корівок.
— Не журись, — говорили, — Трояндо! Наступної зими веселіше позиратимеш! Знаєш, як пахне силос із кукурудзи? Як вино “Перлина степу”! Силосовані качани молочновоскової зрілості? Не куштувала? Маринований виноград їла? Ще смачніше! Та не дивись на мене так печально! Їж поки що січку! Не довго вже тобі страждати! 600 гектарів кукурудзи! Розумієш?! Як жалько, що ти, Трояндо, не розумієш! Покуштуєш, зрозумієш! Ремиґай!
Дід-бугаєзнавець ремствував:
— Його, диявола, і на житній соломі не здержиш!..