Білабіла, чистачиста білоцерківська школа, високими тополями обсаджена. Гукайте:
— Привіт директорові! Привіт учителям!
Потім буде дуже мальовниче, розлогерозлоге село Поділ, з вербами-букетами понад шляхом.
Решетилівка. Колись були решетилівські смушки, тепер решетилівські вишивки та пісні решетилівських вишивальниць. Переїздите біля Решетилівки дві річки, і обидві Говтви. Одна — Говтва грузька. Друга — Говтва вільхова. Яка між ними різниця? У Говтві вільховій вода мокріша, як у Говтві грузькій…
А ось уже й Обазівка. В Обазівці — нова кам’яна чайна і хороший, теж кам’яний, сільмаг. У чайній чистенько, привітна буфетниця. Це вже Полтавський район… Обазівка не винна в тому, що голова Полтавського районного споживчого товариства української мови не знає. Вивіска гласить: “Чайная Полтавского райпотребсоюза”. А може, справді обазівці вже забули українську мову? Так ніби ні: прислухалися до балачок — говорять поукраїнському. І сама буфетниця запитувала привітно:
— Чи вам попоїсти, чи вам попопити?
…Далі по шляху перескакуєте річку з чудною назвою Полузер’є, а за Полузер’єм — гора, і хтось, спасибі йому, таку ж чудесну алею із сріблястих тополь обабіч шляху на тій горі насадив! Тополі вже височенькі. Чудова зелена вулиця.
…Полтава. Красуня Полтава. Шлях іде поза Полтавою, але серце у вас завмирає, коли ви подумаєте, скільки ще в Полтаві незалікованих ран, заподіяних їй фашистськими головорізами…
“Ворскла — річка невеличка…”
…А потім районний центр Чутове. Довге воно якесь, Чутове, здається, що одна в ньому вулиця, якою прослалось асфальтоване шосе…
За Чутовим — Явтухівка. Ну, й гусей у Явтухівці!
Коли їхатимете з Харкова до Києва, у вас мимоволі промайне думка: в Явтухівці гусей сила, людей мало, а в Чутові людей сила — гусей мало.
Мальовниче сільце — Ґонтів Яр. Якого Ґонти? Гната? Так Гнат же в Умані на Правобережжі давав панам “жисті”… Це, мабуть, якісь Гнатові родичі, що на Слобожанщину з Києва від панської ласки повтікали.
…Валки з чудесним ставком серед міста. Зелені Валки, кучеряві. Шкода, що шлях не повз Валківську МТС послався. Слід було б перед Валківською МТС картуза скинути й попривітати її. Хай би директор Валківської МТС хоч контору свою до шляху наблизив. Проїздивши, “кричали б женщины “ура” и в воздух чепчики бросали”.
…Село Момотівка. Ставок. У ставку “змішались в купу коні, люди”: купаються.
…Люботин, Пісочин… Садки, садки, садки… Річка Уди. А ось і “наш рідний Харків”…
5
“Наш рідний Харкове”, привіті
Хороший він, Харків. І харків’яни хороші. Робочий народ, індустріальний, вузівський… Проти Києва він трішки сухуватий, трішки лисуватий. Що поробиш: з Лопані не завогкієш, а київських садів, та парків, та каштанів не перекучерявиш, хоч, як вискочите ви за Харків по Білгородській соші, там і в Харкова, як у Кузьми Крючкова, дуже добре і закучерявилось, і зазеленіло.
Харків — стрижений під бокс, з чубом на Померки, на Сокольники.
Нічого, зате в Харкова серце робоче: воднораз і кріпке, могутнє, сталеве, і ніжне (останнє стосується не тільки харків’янок!)…
Будується Харків, ростуть у ньому багатоповерхові красиві будинки, розпочалися роботи у колишньому Будинку проектів: натомість має бути висотна будівля Харківського державного університету.
Води в Харкові небагато. Лопань Лопанню, а от що харків’яни скаржаться, що обмаль у них улітку прохолодних напоїв, мало морозива… За це треба насваритися пальцем на тих, кому про це турбуватися слід…
Харків’яни — народ ввічливий, чемний, привітний.
— Напишіть, — просили вони нас, — що в торгівлі у нас не зовсім гаразд: в магазинах (не скрізь, розуміється) не дуже ввічливо до покупців ставляться.
Розповідала старенька вчителька:
— Зайдеш у магазин купити, приміром, печива. Подивляться на тебе, що ти бабуся, недодивишся, і дадуть тобі крошива, тільки зверху кілька штук ціленьких покладуть. Купуєш панчохи, пильненько додивляйся, бо дадуть тобі одну більшу, другу меншу або різномасті…
“Одна панчоха ж більша!” — протестуєте ви. “Так зате друга менша! От воно так на так і виходить”. А то ще й таке буває. Заходить до магазину колгоспниця.
— А покажіть мені оту хустку! — просить колгоспниця. Хустки вовняні, дорогі.
— Ви такої не купитеї Це дорога хусткаї — продавець одказує.
— А чому ви гадаєте, що не куплю?
— Не купите!
Колгоспниця була не з робких, довелося хустку показати і так, і на світло, і на електрику…
Хустку колгоспниця купила, заплативши кількасот грошей.
— А тепер, — каже, — ще перед дзеркалом приміряю, чи ж вона мені до лиця?
Хустка була до лиця, бо й лице в молодиці було чи не краще від красивої хустки.
Виходячи з магазину, колгоспниця звернулася до продавців:
— Ми — селяни. Але не забувайте, прошу я вас, що ми не ті селяни, що колись були. Ми — колгоспні селяни. І буде так, що ми ось-ось вимагатимемо від вас ще кращих хусток, ще красивіших, хоч хай вони будуть ще дорожчими. Бувайте здорові!
І було в магазині тихо, і було продавцям ніяково. …У вихідний день харків’яни виїздять у приміські дачні селища, багато їх їде в Лозовеньки на озеро купатися. Поїхали в Лозовеньки.
Величеньке озеро. А народу, а народу! Машинами і легковими, і вантажними, і підводами, і велосипедами. В озеро тільки боком протиснутися можна. Співають, танцюють, у м’яча грають.
Вантажна машина військової частини. Хлопці купатися приїхали. Молоді, здорові, красиві. Один з них, викупавшись, сидить на машині з баяном у руках. Грець з нього, видать, аж ніяк не віртуоз, він увесь час тягне отієї, що:
Руса коса до пояса, В косі лента голуба…
Пролітають мотоциклети, автомашини (дуже багато, між іншим, приватних, власних машин!), то там, то там зривається пісня, веселі вигуки та крики на озері, до запаморочення пахне біла акація, — листя на ній не видно, самий цвіт! — а солдат на машині одно вибаяновує:
В косі лента голуба…
Спека… Душно… Посидить, посидить людина на березі під акацією, зривається і з криком — рррря! — шубовсть у воду!
Харррашо!
В косі лента голуба.
…Симпатичний народ харків’яни. І в піджаках, і в платтях вони симпатичні. Дуже вони симпатичні на березі озера і без піджаків, і без платтів, а в самих тільки купальниках і навіть без оних. (Останнє стосується не тільки харків’ян нок!)
6
І в Харкові бути хочеться, і додому треба! Що поробиш: поїхали додому.
— Як із бензином?
— Заправимося по дорозі!
Хороша така перед Полтавою вивіска:
ДО ЗАПРАВОЧНОЇ СТАНЦІЇ 50 КІЛОМЕТРІВ
Під’їжджаємо.
— Можна заправитись?
— Ні, не можна! Нема в нас бензину!
— Чому нема?
— А ви в начальства нашого спитайте: воно радіо слухає.
— А де ж можна заправитись?
— У Лубнах!
Перед Лубнами хороша така вивіска:
ДО ЗАПРАВОЧНОЇ… і т. д.
У Лубнах:
— Можна заправитися?
— У нас нема бензину. А чого ж ви в Полтаві не заправились?
— А щоб вас намочило! …Чудесна, проте, подорож.
…Як їхатимете до Харкова, перед Лубнами не дивіться в одному місці праворуч, а в одному ліворуч: там такі задрипані колгоспні курники та хліви стоять, що сором дивитися. Ми не зупинялися, щоб дізнатися, чиї вони.
Другим разом їхатимемо — намалюємо на страмних курниках портрета й прізвище голови колгоспу — хазяїна того дива. Щоб усі люди знали, який він хазяїн.
…Чудесна, проте, подорож. Бензин беріть із собою!
ВОЛОКУШІ З ГАРБАМИ
— Ну, як у вас з урожаєм? — запитали директора однієї МТС.
— О, в нас росте такий урожай, такий урожай, що ажажаж! — одповів директор однієї МТС.
— А до жнив як готуєтесь? Як збиратимете такий рясний урожай!
— Аякже! Збиратимемо! Щоправда, ми ще постанови про заходи по підготовці не одержали, але з області переказувано, що таку постанову вже ухвалено! Як тільки одержимо, як візьмемося, так аж загуде!
— А хіба завчасно, до одержання постанови, не можна готуватися?
— А чого нам поспішати? Встигнемо!
— А волокуші для соломи у вас є?
— Волокуші, питаєте? — До секретарки — Ганно Павлівно! Волокуші для соломи у нас є?
Секретарка до головного інженера:
— Іване Петровичу! Волокуші для соломи у нас є? Головний інженер до головного механіка:
— Кіндрате Івановичу! Волокуші для соломи у нас є? Головний механік:
— А що таке волокуші?
— Те, чим волочать!
— А що волочать?
— Солому!
— А куди волочать?
— У скирти!
— А навіщо її волочать?
— Щоб на полі не гнила! Щоб була в скиртах! Щоб було чим годувати навесні худобу! Щоб не ревла голодна худоба!
— Ага! Ну, так би й казали! А про які волокуші ви питаєте? Про кінні чи про тракторні?
— Про тракторні!
— Ага! Ну, так би й казали! Нема в нас ні кінних, ні тракторних волокуш!
Головний інженер до секретарки:
— Нема у нас волокуш! Секретарка до директора:
— Нема у нас волокуш! Директор МТС:
— Нема у нас волокуш!
— Як же ви солому скиртуватимете з-під комбайна?
— Сітками!
— А сітки у вас єсть? Директор до секретарки:
— Ганно Павлівно! Сітки для соломи у нас є? Секретарка до головного інженера:
— Іване Петровичу! Сітки для соломи у нас є? Головний інженер до головного механіка:
— Кіндрате Івановичу! Сітки для соломи у нас є? Головний механік:
— А що таке сітки? І т. д. і т. ін. Директор МТС:
— Нема в нас сіток!
— А елеватори, скиртувати солому, є?
— Нема в нас елеваторів!
— А гарби для полови у вас є?
— Нема в нас гарб!
— А токи для механізованої очистки зерна у вас є?
— Для механізованої? Це значить, щоб не з підситка на вітру?
— Агаага! Не з підситка на вітру, а механізовані! Агрегати, щоб не з ручкамиручками кручукручу, покручую і щоб не сто колгоспниць на току собі віялками та трієрами мозолі на руках натирали, а зерно місяцями на току лежало, а щоб двигуном за день сотню тонн очищати! Є?
— Ма’ть, так, що нема!
— А як же ви впораєтесь з урожаєм?
— Встигнемо з козами на торг!
— Та ми не про кози, а про врожай!
— Та якосьто воно буде!
* * *
А восени:
— Ну, як було без волокуш?
— Та солома он на полі вся!
— Без волокуш?
— Та ні: директора в облвиконком “поволокли”, а головного інженера у райвиконком!
— Ну й що?
— Краще було б з волокушами!
— Тожбото воно й є!
НА ВЕРБІ ГРУШІ
На нараді з промовою виступив один керівний товариш.
— Товариші,— почав він. — Правильно говорилося на вересневому Пленумі ЦК партії, що навіть деякі керівні працівники до ладу не знають сільського господарства і не хочуть його вивчати, а відбуваються загальними формулюваннями, поверховими вказівками, які дають мало користі.
Хіба можна визнати нормальним, коли керівник не може навіть назвати ні одного колгоспу, ні одного передового бригадира. Правильно! Соромно було б мені, товариші, коли б я не знав, що в колгоспі “Перемога” високі врожаї.
— Найнижчі,— почулося з місця.
— Як найнижчі? — спалахнув керівний товариш. — Коли я, проїздивши полями колгоспу “Перемога”, отам, над річкою, зайшов в урожай, так із головою в тому врожаї заховався, руку підніс — руки не видно!
— Так то ж очерет!
— А що з того, що очерет… Але ж високий!!! Прошу не перебивати! Я повинен знати, що в нас найпередовіші голови колгоспів Іван Отудихата, Петро Одімкникомора, Кузьма Перехилипляшка, Степан Недохиличарка, Олекса Перекусисало…
— Та їх уже давно нема! — залунало з задніх рядів.
— Як нема?
— А так — нема!
— Чому нема?
— Та якось так вийшло, — відповів завідуючий відділом сільського господарства, — що Іван Отудихата будував не свинарники, а собі хату; Петро Одімкникомора одмикав не свою власну, а колгоспну комору; Кузьма Перехилипляшка хронічно і не вгаваючи виправдував своє прізвище; Степан Недохиличарка насправді більше скидався на Степана Перехиличарку, а Олекса Перекусисало таки кусав, і добре кусав, тільки не своє, а колгоспне сало.
Керівний товариш розгнівався.
— Чому мені про це не доповіли своєчасно? Я мушу поставити питання про те, як завідуючий відділом сільського господарства інформує мене про те, що робиться в його хазяйстві! Безладдя якесь, а не керівництво!
— Та я ж доповідав вам, — боязко промовив завідуючий відділом, — а ви сказали, що…
— Я вам слова не давав! На Пленумі ЦК, — вів далі керівний товариш, — справедливо зауважували: хіба допустимо, щоб керівник не знав, як колгоспи провадять роботу по забезпеченню тваринництва кормами, які культури, наприклад, краще вирощувати на силос… Справедливе, товариші, зауваження. А невже, товариші, це так трудно засвоїти? Та кожний же з нас, за малим, може, винятком, в дитинстві пас корови і знає, чим його мама чи бабуся годували корову! Невже ми не знаємо, що коровам дають пійло? Невже ми не знаємо, що коровам дають дерть? Чому ми не можемо посіяти сотень п’ять гектарів пійла, сотень вісім гектарів дерті? Чому, я вас питаю?
Всі присутні на нараді уважно слухали, важко дихали, і ніхто не наважився сказати: справді,— чому?
А оратор промовляв далі:
— На Пленумі підкреслювали, що неприпустимо, щоб керівник не розбирався конкретно в перевагах передових методів праці у сільському господарстві… Передові методи… І саме, товариші, в тваринництві… Адже домоглися ми мати по два опороси на рік від свиноматки, домоглися по два і більше ділових поросят? Домоглися! А чому ми від корів цього не можемо домогтися? Ну, я не кажу, щоб по двадцять ділових телят од коровоматки, але по четверо-п’ятеро телят можна? Я гадаю, що, коли ви слухатимете моїх порад, не так трудно це буде зробити. Причім слід домагатися телят з ухилом не в бички, а в телички, щоб перекрити наявність відставання корів у нашому тваринництві. Правильно я говорю?
Всі мовчали…
— Потім, товариші, нам слід серйозно подумати про кількість дійок на вимені в корови. Коли ми кількість дійок замість чотирьох доведемо до восьми, молока, безперечно, подвоїться…
Завідуючий відділом сільського господарства підвівся, хотів щось сказати, але знепритомнів і з гуркотом упав під стіл.
Промовець кинувся до зава і… прокинувся.
— Слава богу… сон! Фу! Збожеволіти можна!
— А ти вчись! — сказала дружина, коли він розповів їй про цей страшенний сон.
ДІЛОВ, ДІЛОВ…
Таточка влетіла до батькового кабінету весела, рожевощока, збуджена:
— Таточку! Дорогенький мій таточку, твоя донечка, твоя Таточка, закінчила десятилітку із медаллю!
Таточчин татко незадоволено скривився й сердито пробурчав:
— І вічно ти, Тато, невчасно із своїми радостями! Ти ж знаєш, що я по обіді відпочиваю! Ти повинна знати, що кожна хвилина відпочинку для мене дуже дорога і дуже необхідна, бо працюю я, як ти знаєш, цілими ночами!
— Таточку! Я ж десятилітку закінчила! Та ще й з медаллю, це ж буває один раз у житті! Невже ти не радий?
— Ну, як не радий, я дуже радий, і я тебе вітаю! А медаль яку тобі дали: за відвагу чи за трудову доблесть?
Таточка дивилася на свого татка широко розплющеними очима і не знала, що йому сказати.
— А Жора, — сонним голосом запитав татко, — теж із медаллю закінчив?
— Таточку, — здивувалася Таточка, — та Жора ж іще тільки в сьомий клас переходить! З алгебри в нього двійка. Йому переекзаменовка восени…
Але татко вже кріпко спав і на відповідь тільки губами плямкнув.
Таточка потихеньку вийшла з кабінету.
“Таточко, — думала вона, — очевидно, дуже на роботі стомився і сонний зі мною розмовляв. Усе в нього, бідного, переплуталося! Бідний таточко! Ночами працює. Приїздить о п’ятій, о шостій годині ранку! Відповідальний працівник. Мимоволі все переплутаєш. Бідний таточко!”
* * *
Антон Іванович Рілло керував трестом “Синтетична коломазь” главку “Возосаниголоблячерезсідельниксупоня”, а як для телеграм — “Всагочерсуп” — Міністерства місцевої й паливної промисловості. За сумісництвом йому було доручено керувати ще й Держмузпрокатом, який теж підлягав Міністерству місцевої й паливної промисловості, на тій, очевидно, підставі, що і піаніно, і роялі робляться з сухого дерева і добре горять.
Антон Іванович Рілло походив із Полтавщини, з давнього козацького роду. Предки його, діди й прадіди, та й його батько прозивалися просто собі Рило, писалися на “и” і одно “л”, і цілий куток на селі прозивався “Рили” — жили вони, як усі козаки, на Рилах.
Антонові Івановичу, а особливо його дружині Пистині Федорівні таке прізвище було просто огидне, отож Антон Іванович пом’якшив “и” на “і”, додав ще одно “л” і переніс наголос на “о” і з “рила” вийшло “рілло”.
Пистина Федорівна розповідала всім і всюди:
— Хоч ми походимо з французів, та, проте, ми роду простого, бо наш прапращур Поль Рілло був звичайним собі конюхом неаполітанського короля Иоахима, — він же наполеонівський маршал Мюрат, — і 1812 року прапращур Поль, скуштувавши вилтрійчаток од старостихи Василиси, добровільно перейшов на бік російської армії і потім викладав французьку мову у Москві в пансіоні для дітей аристократів маркиза деляВоша. Від Поля Рілло і пішов наш рід.
Родина Рілло дуже пильно оберігала своє французьке прізвище, і коли одного разу до Києва приїхав дід у других Антона Івановича і, подзвонивши в парадному, запитав:
— Чи сюди я потрапив, чи не сюди? Антон Іванович Рило тут живуть? Вони мені вроді як онуком доводяться, — Пистина Федорівна відхилила двері на цепку, тигром подивилася на діда й просичала:
— Ніякого Рила тут нема! Сам ти рило! — І грюкнула дверима.
— Переїхали, чи як? — запитав дід, але відповіді не почув, почухав потилицю і пішов на вокзал. — Видать, переїхали, — сам собі подумав. — Де я їх тепер шукатиму? — Та й поїхав додому.
…В Антона Івановича було двоє діток: старшенька Наталочка (Таточка) і молодший Юрко (Жора).
Старшеньку Наталочку вигляділа покійна бубуня, мати Антона Івановича, дівчатко росло слухняне, ввічливе і добре вчилося, а молодший Юрко ріс уже без бабуні, батькові й матері було не до сина, батько то спить, то на роботі, а матері не вистачало часу на ательє — то замовляти, то приміряти, — Юрко гасав у дворі, на самокаті, бив з рогатки пташок та котів, і коли Наталочка було соромила його й закликала вчити уроки, він показував їй язика, кричав:
— Мені мама нічого не каже, а ти мені неї мама!
І коли, було, Наталочка насвариться: “Я маш скажу!” — Юрко її перекривляв і додавав: “Скажи, скажи! А я тобі таке слово скажу, що краще, ніж Петько на свою Яюдку говорить! Скажи тільки!”
Вчився Юрко погано. “Приїздив” додому або на трійках, або на двійках.
З цього приводу Пистина Федорівна говорила:
— Та він іще у нас маленький! Підросте, нажене. Іноді Наталочка говорила про такі його успіхи батькові.
Антон Іванович, засипаючи після обіду, сонно бурмотів:
— Хай мама з цим розбирається! Чи ж мені є час? У мене і “Синтетична коломазь”, і Держмузпрокат! Досить мені й так мороки!
Юрко поціляв з рогатки без промаху.
* * *
Антонові Івановичу таки справді мороки було на роботі чимало. Особливо у вечірньонічні години.
Він ретельно сидів у своєму кабінеті до четвертої, до п’ятої, а іноді й до шостої години ранку, сидів, дивився на стелю, думав, чи скоро вже він буде заступником міністра, і чому й досі таким начальникам, як він, не дають ЗІ Мів?
Іноді він дзвонив і запитував секретарку:
— Пошти нема?
— Кілька листів є, Антоне Івановичу!
— Давайте!
Секретарка подавала пошту, Антон Іванович читав листи, думаючи про ЗІМ. Листи були і по лінії коломазі, і по лінії Держмузпрокату, і іноді якось воно так виходило, що на листі про видачу синтетичної коломазі з’являлася резолюція:
— “Відпустити на 6 місяців Шредера…”
А на прохання дати на прокат піаніно, він писав:
— “Більше, як дві тонни, дати не можемо!” Та воно й не дивно: ділов, ділові
Цілу ніч просидівши, і не таку резолюцію встругнути можна.
Сидів ночами Антон Іванович Рілло, бо сиділи ночами в тресті й у міністерстві (“А раптом подзвонять?!”), а сидів Антон Іванович ночами, сиділи ночами і співробітники “Синтетичної коломазі” і співробітники Держмузпрокату (“А раптом викличе?!”).
Антонові Івановичу всетаки було легше, як співробітникам: краще забезпечений, вдома все було — і обід, і до обіду, по обіді міг тричотири години добре поспати, із роботи й на роботу машиною, хоч і не ЗІМом, так “Побєдою”, а рядовим співробітникам доводилося гірше: декому в перерву і на базар збігати треба, і обіда зварити, — коли вже там за газету візьмешся чи у книжку зазирнеш? А про театр і думати не доводилося.
Та на роботі Антону Івановичу хоч і сумно було, та не так як співробітникам: окремий всетаки кабінет, можна й кросворда в “Огоньке” вгадувати, можна шахові задачі вирішувати…
А набридне це, можна нараду із співробітників скликати, поставити на нараді справу, ну, хоч, приміром, таку: “як правильніше називати установу, чи “Коломазь”, чи “Коломасть”… Виступи, дебати, от час і минає.
Співробітники нарад не скликають, та й сидять вони не по окремих кабінетах, хочеш не хочеш, а удавай, що працюєш, та ще не просто собі працюєш, а з ентузіазмом.
Кріпко сумували співробітники, доки не придумали дуже дотепної між собою гри.
Гра та полягала ось у чому: которийсь із співробітників, який витягав жеребок з намальованим на ньому цапом, повинен був сказати якусь фразу, що кінчалася на “ца”, — хто перший відповість: “Ламца… муму… ха цацаї”, — той вигравав з усіх, крім того, що починав гру, пляшку пива… Тільки на місце отого “муму” треба було сказати слово, яке було у першій фразі.
Приміром.
Перший каже:
— Сьогодні дощ без кінця! Відповідь мала бути така:
— Ламца той дощ, ха цаца!
Скільки було реготу! І яких тільки фраз було за довгі часи нічної роботи з ентузіазмом не повигадувано. Час минав швидше.
Так щоночі й розважалися, доки було секретарка не вийде й не оголосить:
— Антон Іванович збирається додому!
Тільки-но “Побєда” Антона Івановича засигналить: “Їду”, — співробітники, хто молодший, галопом, хто старший — потихеньку — рушали додому.
А взавтра, як той казав, “після ції та знов ції”.
* * *
І от урядове розпорядження: працювати всім установам від дев’ятої до вісімнадцятої години з обов’язковою перервою від чотирнадцятої до п’ятнадцятої на обід.
Скільки радості у службовців!
Не треба тепер вигадувати якоїсь безглуздої гри, щоб чим-небудь заповнити нудні години нічної роботи.
Тепер є час і газету, і книгу почитати, є час у театрі побувати, є коли бути з дітьми, з родиною!
Ах, як чудесно!
Зрадів і Антон Іванович Рілло: є вільний час.
Перший день праці поновому обідав він удома, після вісімнадцятої години.
Пообідавши, прийшов до кабінету і… на диван.
Наталочка запитала його:
— Татку, ти спати? А що ж уночі ти робитимеш? Тепер же тобі не треба на ніч на роботу?
— Так. Не треба… А й справді, що я вночі робитиму? Правильно, Таточко, ти говориш: тепер можна і вночі мені виспатись. Ну, давай, доню, поговоримо!
— Ой, таточку, яка я рада! — підстрибнула Наталочка. — Давно, ой, як давно ми з тобою, таточку, не говорили!
— Все ніколи було, дочко. Все робота: і вдень робота, і вночі робота! Ну, як учишся, Татко! В який клас уже ти перейшла?
— Та схаменися, татку! Я вже на другім курсі університету! Хіба не пам’ятаєш: я ж тобі ще торік говорила, що десятилітку я закінчила з медаллю! Хіба забув?
— Так, так… Пригадую, пригадую… От тільки вже забувся, медаль чи за відвагу, чи за трудову доблесть… Так, так…
— Таточку! Не за відвагу медаль і не за трудову доблесть, а за успіхи в навчанні… Тепер же дають медалі відмінникам навчання! От і мені…
— Хіба? Дивись, якось це все повз мене пройшло… Все діла, все діла… І вдень діла, і вночі діла… Так ти, значить, уже студентка? А скільки тобі років?
— Двадцять перший, тату!
— Дивись ти, як швидко час іде! І незчуєшся… Ну, а Жора як? Ще в дитячому садку?
— Ти жартуєш, тату! — засміялася Наталочка. — Жора залишився на другий рік у сьомому класі. І поведінка у нього “чотири”… На Жору, тату, треба звернути увагу! Нехороший у нас Жора!
— Як на другий рік?! Як поведінка — “чотири”?! У сина Рілла “чотири” поведінка?! Син Рілла і на другий рік?! Та я йому шкуру спущу! Поклич мені Жоркумерзотника!
За кілька хвилин перед розлютованим батьком став Жора. Стрижений під бокс, з цигаркою в роті, він нахабнувато дивився на батька.
— Ти Жора?! Ти мій Жора?! — отетерів батько.
— А що, хіба не схожий? — прогугнявив Жора.
— Кинь цигарку, мерзотнику! Як ти з батьком розмовляєш? — затупотів ногами Антон Іванович. — Геть з моїх очей! Запорю!
— Три хаха! — зухвало посміхнувся Жора. — Ніж кричати та ногами тупотіти, ти, папахен, краще на пиво б підкинув! А щодо запорю, — кинь, старик, свої домострої! Час уже на радянського батька повертати! Адью!
Антон Іванович кинувся до Жори, але назустріч йому випурхнула Пистина Федорівна:
— Отак ти використовуєш вільний час?! Дивись, на дитину звіром накинувся! Краще б уже спав та працював, як і раніше! Як без тебе вдома тихо було… Виросла донька, росте синочок!
— А куди росте синочок, ти бачиш?
— Це моя справа, куди він росте! Антон Іванович махнув рукою і ліг спати.
Снилися йому якісь кошмари: у Жори ніби в роті аж три цигарки, Жора показує йому язика і цілиться в нього з рогатки! А потім ніби підходить до нього, підморгує й говорить: “Що, папахен, по сто грам не колдирньом?”
Антон Іванович прокинувся мокрий од холодного поту:
— Ху! Який кошмар! Це не те, що кросворди вгадувати! Треба щось робити! Тато! — покликав він дочку. — Ти не знаєш, у нас нема якоїсь книжки про виховання дітей?
— Пошукаю, тату! — відгукнулася Наталочка. Антон Іванович замислився.
З другої кімнати почулося бринькання на піаніно, і Жора фальшивим голосом наспівував:
С этим что-то делать надо,
Надо что-то предпринять!
ДУМАЛО
Один голова колгоспу ходив собі та все думав, усе думав та ще думав.
— Про віщо ж так ото, Олександре, думаєш? — допитувалася дружина.
— Еге! Так я тобі й сказав! Не перебаранчай! Думаю, — значить, треба думати! У мене укрупнений колгосп — є про що думати!
І знову думав.
Дружина почала з другого боку заходити:
— Олександре! В тебе діти малі!
— Ну то й що, що малі?! Не видумали ще такого, щоб діти одразу дорослими народжувалися! Тобі так хотілося б: сьогодні доньку народила, а взавтра вже й весільної:
Викотили, викотили бочку, Виманили, виманили дочку.
Так тобі б хотілося? Вигодувати та виховати спочатку треба, а тоді вже й про заміжжя думати…
— Так я про це ж і кажу! Я ж про дітей і турбуюсь, а ти все думаєш! — гнівалася дружина. — Дірку в лобі продумаєш, а тоді що? Кубанкою затулятимеш?
— Ет, одчепись ти від мене, а то… — гримав голова колгоспу.
І знову думав. Колгоспники хвилювалися.
— Як там Олександр Данилович? — дружину запитували.
— Думає!
— Та про віщо ж він так круто та довго думає?
— Не каже!
— Що ти будеш робити! Тут добрива треба на поле вивозити, а він усе думає, приступу до його нема! Таке буде, як і торік! Не вивезли добрива на буряки, ну й викопали тих буряків, як на десятичні дроби, нуль цілих трясцю десятих! Торік хоч не думав, а все обіцяв вивезти, всетаки якось легше було, а тепер думає… Хоч плач!
Нарешті одна ланкова, дуже бойова комсомолка, наважилася. Рішуче ввійшла до кабінету:
— Здорові були, Олександре Даниловичу!
— Здрастуй!
— Думаєте?
— Думаю!
— А добрива на буряки коли вивозити?
— Отож я й думаю!
— Що ж ви думаєте?
— Думаю, як би воно так видумати, щоб ті добрива на полі опинилися?
— Та що ж тут довго думати? Та занарядити підводи, машини, навантажити добрива, та на поле, та дружно, та з піснями! От і все!
— Е! Чого б дурна й плакала?! Так кожен може добрива на поле вивезти! Це — стара техніка! Треба тепер… за нове братися… От я й думаю, що б його таке ну хоч би з гранульованими добривами зробити, як би їх так чи яровизувати, чи гібридизувати, щоб у них лапки повиростали і вони в один день — дибі дибдиб! — і на буряковище. Кожна гранулка на ріллю прибігла б, в борозну лягла, ніженьки підібгала б, щоб не померзли, та й удобрювала б собі земельку. Оце — винахід! А ти мені — вантажити на підводи, на машини, вивозити… Фантазії у вас нема!
— Та в нас, Олександре Даниловичу, не тільки фантазії нема, у нас і цукру нема! Не удобрили торік буряків, от і п’ємо чай з приймаком!
— Тожбо то і є! — ствердив Данилович. — А виростуть лапки в гранульованого добрива, і чай буде солодший! О!
Ланкова довго дивилася на Олександра Даниловича, а потім і запитала:
— Ну, а далі що?
— А далі от що! То ми все мали справу з макроелементами в добривах, а тепер учені винайшли мікроелементи, такі, як мідь, марганець, цинк, бор, кобальт і т. д. їх для удобрення землі треба значно менше. Отоді заживемо! Треба, приміром, міді додати як добрива, набрав у кишеню мідних копійок, розкидав по копійці на ланку — і гуляй собі! А буряк росте! Чи бору треба піддати: узяв у торбинку борної кислоти і розкидай по чайній ложечці на чверть гектара! Отоді солодко житимемо!
Ланкова ще довше дивилася на Олександра Даниловича. Дивилася, дивилася та й каже:
— А може ж, воно не так буде з мікроелементами, як ви оце кажете?
Олександр Данилович розгнівався:
— Що ти мені торочиш? Що ти в цій справі розумієш? Я вже додумався! Ти гадаєш, що я ото ходжу та так собі думаю, без наслідків? Овва!
Почервоніла ланкова та й сказала з притиском:
— Коли вже вам, Олександре Даниловичу, так до вподоби думати, знаєте, про що я вам раджу думати?
— Ну?
— Думайте про те, як з мінеральними добривами, замість цукру, чай пити! І самі це випробуйте на практиці. У нас така думка, що на склянку чаю треба центнер суперфосфату. Бо ми бачимо, що з вашим думанням ми, як і торік, залишимося без цукру!
Вискочила ланкова з кабінету й дверима грюкнула. Олександр Данилович довго дивився на двері і сказав:
— Іч яка!
Та й почав знову думати.
НЕ ГОРИТЬ
I
Запитали якось голову Малинської райради депутатів трудящих (це на Житомирщині):
— У вас пожежне депо є?
— Розвалилось!
— А як пожежа?
— Де?
— Та ще, хвалити бога, нема! А як загориться?
— Що загориться — депо? Так його ж нема!
— Та не депо загориться, а взагалі щось загориться?
— Об’єкт?
— Ну, хай буде об’єкт!
— А ми будуємо!
— Що будуєте?
— Пожежне депо! За 1953 рік ми вже “освоїли” аж п’ятнадцять процентів асигнованих на будівництво сум!
— А скільки часу ви те депо будуватимете?
— Ми не маємо права поспішати!
— Чому?
— Не можна нам поперед батька в пекло!
— Якого батька?
— А Житомира! Житомир — область, у нього теж пождепо розвалилось, а він “освоїв” щось двадцять дві тисячі карбованців! Коли ми вискочимо вперед, він розгнівається.
— А як загориться?
— Так не горить!
— А спалахне?
— Та не спалахує ж!
ІІ
Між деякими областями проводиться своєрідне “змагання” — хто найгірше дбає про протипожежні засоби.
Кошти, що їх держава асигновує на придбання протипожежного майна, на будівництво водоймищ, пожежних сараїв, депо, вишок і т. д., лежать собі, і нікого ті кошти не турбують.
Хвастається Одеська область:
— Я тільки п’ять процентів зачепила з асигнованих коштів на протипожежні засоби!
Волинська область:
— І я тільки п’ять!
Київщина підсміюється:
— А я тільки один процент!
— А як пожежа?
— Де?
І т. д. і т. ін.
ІІІ
— Товаришу! Товаришу!
— Що таке?
— Підвезіть!
— Куди?
— На пожар!
— А ви хто?
— Пожежник!
— А де ваші машини?
— Акумуляторів нема!
— А коні?
— Фуражу не виділяють!
— А чим пожежу гаситимете?
— Губами!
Отакі картинки спостерігаємо там, де районне керівництво “дуже дбає” про протипожежні засоби.
Одна мудра людина справедливо говорила:
— Краще придбати помпу до пожежі, ніж після пожежі!
ТОВАРИШІ-ДРУЗІ
В одному районі по різних колгоспах та головували собі три товариші-друзі. Один товариш на прізвище був Обіцяйло, другий товариш на прізвище був Заливайло, а третій товариш на прізвище був Окозамилювайло.
Головують вони собі, та й головують, та й догодовувалися вони аж до того часу, коли кінчився старий, 1953 рік і надходив новий, 1954 рік.