Їду якось я у справах

До райцентру ЛАЗом,

Весь салон битком

набитий,

Тіснява, образи.

На обличчях пасажирів

Течуть пітні смуги,

Захмелілий здоровило

Сердито гне дуги.

На сидінні розвалився,

Ноги й руки — друччя,

Стоїть бабця біля нього,

Обійма поруччя.

Я до неї: — Яка нині

Молодь неуважна,

Не зважає на етику

І на вік поважний.

— Не кажіть, —

зітхнула бабця, —

Молодь ця розпутна,

Що вже діється сьогодні,

А яке ж майбутнє?

Ні сорому, ні підмоги,

Співчуття чи жалю,

А не те

щоб нас, стареньких,

Вони поважали…

— Подивіться, —

кажу бабці, —

Сидить лобуряка,

Ось така нам, престарілим,

Від молоді дяка…

Та стареньку ненароком

Мов оса вкусила

І мене тут привселюдно

Мокрим рядном вкрила:

— Ви не суньте свого носа

До чужого проса,

Бо це, — мовила бабуся, —

Мій онучок Дуся…