Стали колись Хмельницького

Ляхи підмовляти,

Щоби нашу Україну

З Польщею з’єднати.

 

А Хмельницький їм говорить:

“Сядьте, добрі люди!

Послухайте мої байки,

Чи правдива буде?..

 

Ото був собі господар,

Мав ідного сина,

І любив він його щиро —

Сказано, дитина …

 

Любив його, як дитину”

Годив, як паняті;

Але в того чоловіка

Був і вуж при хаті.

 

І, бувало, як дитина

За обід сідає,

В тую пору із-під печі

І вуж вилізає…

 

І що дитя йому кине,

Що само упаде,

Вуж полізе позбирає,

Вуж і тому радий!..

 

Але раз дитя почало

Із вужем дрочитись,

Дрочилося-дрочилося,

Далі стало битись.

 

Вуж до піни розізлився,

Укусив дитину;

Аж надходить і господар

В ту лиху годину…

 

Як ударив по вужеві,

То хвіст і остався,

А вуж, живий, та безхвостий,

У нору сховався…

 

Нема в хаті вже дитини,

І вужа не стало ;

А тим часом господарство,

Як вода,спливало.

 

В рік ісплила вся маєтність,

Всі його пожитки,

Ба вже й на нім не осталось

Ні рубця, ні нитки.

 

Іде, бідний, до ворожки;

Світить вона свічі,

Посиділа-погадала,

Каже: “Чоловіче!

 

Мав-ись,— каже,— чоловіче,-

Ти вужа хатнього!

Все багатство, вся маєтность –

Все було від нього.

 

А як ти з ним посварився,

А може, й побився,

То ото ж ти через теє

Усього лишився!..”

 

Повертається господар

До своєї хати,

Прислонився коло печі

Та й став вужа звати…

 

Вилізає вуж безхвостий

Та й став говорити:

“Ні вже,— каже,— чоловіче,

Разом нам не жити!

 

Скілько ти на мене глянеш —

Зараз пригадаєш,

Що довіку через мене

Ти сина не маєш!

 

Скілько я на тебе гляну,

Зараз пригадаю,

Що довіку через тебе

Я хвоста не маю.

 

Буду тобі, чоловіче,

Все добро робити,

Але разом із тобою

Я не буду жити!..”

 

Отак воно, добрі люди!

Польща — то дитина,

Король польський — то господар,

А вуж — Україна!..”