Хіба не самостійність!?
А до Гітлера й інших гіммлерів:
— Паноченьки! Ви не сердьтесь! То ми так! їйбогу, ні про яку Україну ми не думаємо, а без цього не можна, бо оті “у” нам дуже по душі!
А гітлери з гіммлерами на них:
— Уууу!
— Ой, не гнівайтеся, паночки, — бандери до них. — їйбо, не гнівайтеся! Приборкаємо, тоді самі тим “у” скажемо: “ууу!” Не залишайте тільки нас без милості вашої.
Бачите, який самостійний дистрикт! Хіба не чудо?! Самостійне чудо!
Тільки от що, коли говорити правду, — паршивеньке, всетаки, чудо!
Уцк, Уок — ну, що це за ознаки самостійності і такої знаменитої держави, як дистрикт?!
Робити, так уже робити!
Тим паче, що всі посади, які визначають самостійність дистрикту, людьми вже було обсаджено, — треба було тільки дати їм відповідні найменування.
Гетьман — Адольф Гітлеренко.
Генеральний суддя — Гіммлеренко.
Генеральний писар — Геббельсюк.
Наказний гетьман — Ганс Франк.
Дистрикт гетьман — Отто Вехтер.
Писарчуки при дистриктгетьманові — Дмитро Донцов, Євген Маланюк, Улас Самчук.
Джури — проф. Володимир Кубійович і др Кость Паньківський.
Виголошувач многоліття гетьманові — забув, як його прізвище. Та ви, може, самі пригадаєте… Оце була б пишна та буйна самостійність! А головне, і правдива, і фактична. А то Уцк, Уок… Паршивеньке чудо! Пхе чудо!
ДУЖЕ САМОСТІЙНИЙ ГІМН
Яка ж є така на світі держава, та ще не проста собі держава, а самостійна й ні від кого не залежна, щоб не мала державного гімну?!
Нема на світі такої держави.
Отже й бандерівська самостійна й ні від кого не залежна державна дірка теж мусила мати свій, самостійної дірки, самостійний гімн…
І вона його має…
Дуже довго тривали в самостійній дірці різні наради, тертя, пертя та дискусії, доки зрештою прийшли до згоди, і залунали у самій дірці й трішки понад діркою урочисті, повні самостійних гордощів і величності, слова самостійного хоралу, в яких одбивається і споконвічна самостійнодірчаста традиція, і самостійнодірчаста гордість, і мета та прагнення самостійнодірчастого існування.
То була незабутня хвилина. То був торжественний момент!
Спочатку хотіли були реставрувати міллю побите: “Ще не вмерла Україна…”
Дуже довго обговорювали, як це зробити. Міркували так:
— “Ще не вмерла…” Що це значить: “Ще не вмерла”?.. Значить, — може вмерти… Не годиться!
— “Ще нам, братця козаки, усміхнеться доля”… “Усміхнеться”… Майбутнє… Як “усміхнеться”, коли вже усміхнулась… Не годиться!
— “Запануємо ми, братця, у своїй сторонці”… “Запануєм”… Так само майбутнє… Як “запануєм”, коли ми вже запанували… Не годиться!
“Ще не вмерла” — не пройшла. Одкинули. Отаман Недобитий запропонував знамените:
І ти з яру, і я з яру…
Спочатку вхопилися було за це “з яру” дуже сильно, бо територіально воно ніби й підходило…
Підходитито воно справдітаки підходило, та, проте, не зовсім, бо яр — не дірка, а дірка — не яр…
Один з дискусантів запропонував на той самий голос переробити цей гімн так:
І ти з дірки, і я з дірки…
Сподобалось. Але подальші тертя, пертя да дискусії одхилили і цей варіант.
— “І ти з дірки, і я з дірки”… Де ж тут традиція? І де мета? А потім і послідовності нема… Перш ніж з дірки, треба в дірку… Коли бути послідовним, треба ж уже тоді так:
І я в дірку… і ти в дірку… І я з дірки, і ти з дірки…
Зміст дуже до смаку припав, а от щодо урочистої хоральності — не виходило.
Яка ж тут хоральність, коли весь час саме тобі — дірдір! дірдір!
Діркалка якась, а не хоральність.
Одхилили…
Взялися за:
По опеньки ходила, — цитьте!
Дуже вхопилися за прекрасне слово: “Цитьте!”
Слово справді таки і хороше, і дуже для такої самостійної держави підходяще, але оточення у нього якесь не дуже самостійне: “опеньки”…
Самостійні опеньки…
Не дуже воно якось урочисто…
Одхилили.
Довго дискутували запропонований отаманом Перебитим такий текст державного гімну:
Сидить УПА на стерні Та й штани латає…
Хороший гімн і до вподоби всім припав, але й він викликав сумніви.
Поперше, не у всіх в УПА є штани, так що гімн суперечитиме історичній правді, а подруге, в подальшім тексті,— якого ми тут з цензурних причин не наводимо, — сказано, що “стерня” когось кудись коле”, а це так само внесло занепокоєння в маси: чому стерня туди іменно коле, краще було б, якби вона колола в інше місце, бо в противному разі нічим буде бандерівцям думати…
Всякий же знає, як трудно думати, коли тебе стерня коле в те місце, яким ти думаєш…
Довелося відхилити…
Оголосили перерву для конкурсу на кращий текст самостійного і ні від кого не залежного гімну.
Першу премію дістав сам фюрер самостійної дірки Степан Бандера.
Текст він подав справді таки знаменитий. Ось його текст:
Ой, гакнемо з гаківниць Та блиснемо п’ятами…
Тут усе єсть: і традиції, і мета, і торжественість…
“Гакнемо з гаківниць…” Ще славні запорожці гакали з гаківниць… Щоправда, у запорожців гаківниці були справжні, а в бандерівців за гаківницю править інший прилад, — символ, сказать би, гаківниці, та, проте, в гімні не обов’язкові речі матеріальні, можна перебутися і символами…
Важно, щоб воно гакало!
Маємо, отже, традиції (гаківниця!), урочистість (гакнемо!) і мету та прагнення (блиснемо п’ятами!). Музику написав бурий ведмідь із східних Карпат. Вийшов дуже хоралистий хорал…
САМОСТІЙНА ЕКОНОМІКА
В кожній державі є державне і приватне майно, що становить так зване національне багатство.
Набувається воно, як ми знаємо, різними способами: і виробництвом, і купівлею, і добуванням і т. ін.
Самостійна й ні від кого не залежна державна дірка, — вона теж “держава”, — вона теж має своє державне майно…
Добувається те державне майно тільки одним способом: грабуванням.
Спочатку, значить, те самостійне майно грабується, а потім уже розподіляється. Як грабується? Дуже просто.
Комендант боївки СБ Петро Іванюк, за кличкою “Діброва”, — так той робив дуже “дотепно”, як і належить всякому комендантові СБ, а саме: він забивав мирних селян, а майно їхнє забирав собі, тобто самостійній і ні від кого не залежній державній дірці.
Та не тільки комендант Діброва так робив, робили так усі коменданти, — це, сказати б, найтиповіший спосіб надбання майна для тої самостійної держави — дірки.
А як же це майно розподіляється серед самостійнодірчастого населення? Так само дуже просто.
Коли інші “коменданти” побачили, що в Діброви більше награбованого майна, вони його уходорили кілками, а майно забрали собі.
Це — так званий кілковий спосіб розподілу державного майна.
Коли при цьому розподілі майна Діброви більшу його частину загарбав комендант Корова, — то в коменданта Корови був у руках більший кілок, — тоді вночі давлять цуркою коменданта Корову і розподіляють майно між іще живими комендантами.
І при цурковому способі розподілу державного майна дуже тяжко зробити так, щоб нарівно його розподілити.
Бо у якого-небудь коменданта Задрипаного була більша в руках цурка, — через те йому майна потрапило на одні штани більше.
І цю помилку легко виправити.
Наступної ночі харчить передсмертним хрипом комендант Задрипаний на осиковому суку, а майно його ділиться між тими, хто для Задрипаного петлю майстрував…
Це — петельний спосіб розподілу.
От і маєте типову для самостійної державної дірки економіку — з добуванням-грабуванням і з різними способами розподілу: кілковим, цурковим, петельним…
Способів розподілу є ще чимало: ножовий, люшневий, сокирний і т. д., і т. ін.
А от для набуття майна іншого способу, як грабунок, в самостійній державі-дірці ще не придумали.
Отака державна самостійно-бандерівська економіка…
Та й та вже збанкрутувала.
Бо знайшлися на осоружних отих самостійників у чесних селян і кілки, і цурки, і сокири.
А в Радянської влади — інші способи дератизації[15]. Уже сильно посвіжішало повітря на західних землях Радянської України, бо не чути вже отруйного харчання бандерівських щурів.
“МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ”
(Безумовно, самостійне)
Сидів якось у своїй самостійній державній дірці, біля села Скваряги, Краснянського району, суверен Будівничий і зітхав гірко.
В голові після вчорашньої державної роботи сильно шуміло, в роті було так, ніби там цілу ніч провітрювалися всі онучі всього самостійного населення, і дуже кріпко, кисло й тризубисто ікалося.
Розривало суверена і з голови, і з шлунку, а не було ні сирівцю, ні кислиць, ні навіть бурякового квасу…
У кутку на гнилій соломі захльобисто хріп суверенів помічник, він же і підсуверен, Оверко Блисьп’ята.
Суверен копнув носком підсуверена.
Той замукав і кліпнув очима:
— Му!
— Оверку! Нема ні краплини?
— Видудлили!
— А фінанси наші як?
— Одна німецька марка та й та хлібом склеєна, бо подерлась.
— Аз державними податками як? Надходять?
— Вчора давив на картоплищі одну стару бабу! Все видавив, крім грошей!
— Криза, виходить?
— Криза.
— Слухай, Оверку, держава ми чи не держава?
— Держава.
— Позику треба оголосити.
— Яку позику?
— Внутрішню! Державну!
— А хто ж нам і що позичить?
— Позичить! Налякати тільки треба!
Глупої ночі підметами та городами продерлисятаки суверени до села.
Хатах, мабуть, не менше, як у трьох, пощастило їм оголосити внутрішню державну позику та будівництво самостійної і ні від кого не залежної державної дірки.
Націляючись з обріза й пошарпаного німецького автомата, “загітували” в одній хаті бабу Явдоху передплатити облігацій тої позики на 61 копійку, баба Горпина в другій хаті кинула карбованця, а дід Яків у третій хаті дав руб двадцять, побажавши самостійній державі такого державного устрою:
— Беріть! За печінку б вас узяло! Державний золотий фонд було знайдено. Взялися складати державний бюджет.
Основні видатки, само собою розуміється, на первак і на солоні огірки…
— Одягай, Оверку, спідницю та чухрай на базар, бо в штанях не проскочиш.
— Та там уже з тої спідниці самі оборки залишилися. Той раз баба Вівдя впізнала, вхопилась за спідницю з криком:
— Ось цей вурдалака з дірки! Держіть, — кричить, — людоньки добрі!
Насилу вирвався.
— А ти обережно. Ну, йди! Та не барись, бо треба державний бюджет виконувати. Так нудить, так уже нудить…
Підсуверен Оверко приністаки півлітра: довго торгувався, доки непомітно сунув у кишеню і в натовпі зник.
Надвечір у суверенів уже в голові не гуло і не так їх уже нудило.
Виконавши головні статті державного самостійного бюджету, суверени навіть заспівали самостійного гімна:
Ой гакнемо з гаківниць Та блиснемо п’ятами!
А на ранок знову думали, в якій хаті і в якої баби ще оголосити внутрішню державну позику на відбудову самостійної й ні від кого не залежної державної дірки.
“ВИЗВОЛИТЕЛІ З САМОСТІЙНО! ДІРКИ”
I
Гетьман Павло Скоропадський.
Ясновельможний, безперечно. Сів на гетьманський “престол” у Київському цирку 1918 року. “Престол”, що він дуже хитався, із усіх боків підтримували німецькі багнети німецького кайзера Вільгельма II.
Прогетьманував щось місяців, мабуть, із шість, а то й менше, і, вірний своєму прізвищеві,— скоро впав під ударами робітників, селян та Червоної Армії.
Умів красти золото, на яке й жив потім у Німеччині, видаючи гетьманські універсали до курей, свиней і німецьких бюргерів, що возили йому пиво.
Будував, одне слово, гетьманську Україну…
Про нього співали такої пісні:
Скоропадська Україна — Від Києва до Берліна.
II
Петлюра. Це той “лицар”, про якого співали:
Під вагоном територія, А у вагоні директорія…
А потім — і дуже швидко — не стало ні території, ні директорії.
Десь у Парижі на якомусь заштатному кладовищі запетлюрилася директорія разом з двохметровою територією.
III
А потім забандерилося в німецькій касці, викинутій із гестапо…
Об’єдналася фашистівська свастика з жовтоблакитним тризубом…
На німецьких смітниках, та по темних лісах, та по хащах “визволялися” найщиріші самостійники…
IV
Та й пішли вони до хазяїна свого з доповіддю про визвольну свою на Україні роботу.
А з хазяїна лишилися кістки тільки та картуз… Хазяїн “визволився”…
І лишилася одна самостійна й ні від кого не залежна державна дірка…
І крякає над діркою чорний ворон:
— Не тратьте, куме, сили, сидіть уже на дні.
* * *
Визволилася Україна, соборна, Радянська Україна від усіх сdоїх “визволителів”…
МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ
Знаменитий (ох, і знаменитий же!) провід знаменитих українсько-німецьких націоналістів і їхні знамениті (ох, і знамениті ж!) ідеологи системи Донцових, Маланюків та інших донцово-маланюковатих і губами, і зубами, і перами галасували:
— Назад! До 17 століття! Отам наші лицарські, отам наші національні, отам наші сякітакі он які традиції! Що теперішнє?! Що сучасне?! Он тоді були лицарі, а ми нащадки їхні!
Чиї вони нащадки, ми вже знаємо! І ви всі добре знаєте… Прапрапращур їхній, — пан Іуда Іскарійотенко. Це їхній, сказать би, родоначальник. З нього все й пішло.
Тридцять срібляників — це їхня і ідеологія, і філософія. Це — всім відомо. Ми не про це зараз.
Хотілося поговорити про минуле й про сучасне.
Ніхто, ясно, минулого не закреслює, і ніхто минулого не перекреслює.
Минуле — минуло. Було й одійшло.
Було минуле — славне: про нього згадуємо з гордістю.
Було минуле — погане: за нього червоніємо.
А от наряджати сучасне в шати чи 15, чи 17 століття, — давайте з вами подумаємо, що з того вийде…
Візьмемо, приміром, трактор…
Може, й знайдеться де-небудь несповна розуму людина, що галасуватиме:
— Не хочу трактора! Хочу — соху!
Таку людину, — кожний це скаже, — лікувати треба.
Ми за трактор! Та й ви всі за трактор.
Так от і уявіть собі тракториста у широчезних, як море, синіх штанях, у високій баранячій, із шликом, шапці й з люлькою-зіньківкою в зубах.
Підходить такий тракторист до трактора й співає:
Та орав мужик край дороги,
Та воли в нього круторогі,
Гей, цоб, цабе — цабе,
Трррр!!!
Правда, здорово підходить? Та це ще ж і не все! 3 першого ж кроку буде аварія…
Як тільки візьметься такий тракторист заводити трактора, — нате вам:
— Мотор — гррр! Завідник (чи як там його?) чіпляється за широчезні, як море, штани й вириває матню. Трактор стоїть, роботи нема.
От вам і нарядіть сучасне в минулу “традицію”!
Навіть для самостійної державної дірки широкі штани не підходять; зачіпатимуться ж, як у ту дірку тікати чи з неї, озираючись, вилазити.
Та багацько можна було б навести прикладів щодо цього.
Усяка нормальна людина розуміє, що “всякому овочу своє місце…” Але ж це — нормальна людина розуміє…
Минуле — минуло…
В сучасному — живемо й працюємо.
А думаємо про майбутнє. Про наше майбутнє, щасливе, вільне, у вільній сім’ї радянських народів, в Радянському Союзі.
ЩЕ НЕ ВМЕРЛА ВАША ДІРКА
Возрадуйся, самостійна державна дірко, возрадуйся і возвеселися: Гітлер, кажуть, ізнайшовся.
Далеченько, щоправда, аж в Іраку, — але ніби є. Про це я прочитав в одному єгипетському журналі.
— Так що, значить, це вам, братця, голодранці, усміхнеться доля.
Він, Гітлер, гетьманфюрер ваш самостійницький, прийняв іслам і тепер уже не німець, а щось таке, чи то араб, чи то арап…
Ходить там по пустелі й співає:
Не німець я тепер, — арап. Здасться, добре зодягнувся. 1 як воно случилось так — В арапа я перевернувся.
Та це ж вас аж ніяк, мабуть, не дивує, бо Гітлер увесь час був арапомдушогубом, а ви про це добре знали, бо й самі з того кодла, хоч і вважаєте себе за українців…
Арап — це щось таке наднаціональне.
Як його там ізнайти?
В цьому ми вам допоможемо.
Слухайте.
Як вилізете з самостійної державної дірки, озирніться, щоб вас котрась бабуся навильником не торохнула, та й беріть зразу попід шинель трохи праворуч і прямуйте на Грецію.
Чому, питаєте, на Грецію?
— У Греції є такий генерал Вулгаріс. Як ви йому скажете, що шукаєте Гітлера, — він вам дасть по окрайцю хліба й по шматку грецької губки на закуску.
З Греції берегом ідіть на південь до Середземного моря, а там, перестрибуючи з острова на острів (архіпелагів там багато. Не забувайте цього слова. Так і питайте: “Де тут, мовляв, архіпелаги?”), вискочите в Єгипет.
Єгипет ви зразу впізнаєте по Хеопсовій клуні.
Серед Єгипту стоїть височенна-височенна така клуня, що її збудував фараон Хеопс.
Фараон — це на манір вашого кущового.
З Єгипту ви поза Хеопсовою клунею йдіть до Нілу.
Ніл — це річка.
Впізнати Ніл не тяжко: там дуже квакають крокодили.
Крокодилів ви не бійтесь — вони вас не займуть, бо вони падла не їдять.
Сідайте, отже, на крокодилів і перепливайте Ніл.
Переправившись, прямуйте до Суецького каналу.
Як дійдете до Суецького каналу, покладіть кладку й кладкою переходьте в Малу Азію.
Шукайте там Ірака.
Не рака, а Ірака! — затямте це.
Рак — це те, що лізе, а Ірак — це держава.
Скажуть, що Гітлер з Іраку перебрався в Аравію.
От ви й питаєте:
— Де тут Аравія?
Та навіть мале вам скаже, куди йти.
Серед Аравії є велика балка. Йдіть до тієї балки й зразу починайте копати дірки — схрони.
І не гаючись, засновуйте самостійну й ні від кого не залежну державу.
Як копатимете дірки, співайте: “О, майн лібер Августін”, — Гітлер почує й прийде до вас, обніме всю владу і заживете в своїй державі.
Доведеться, ясна річ, “перехреститися” на магометанство, та хіба не все одно вам, кому молитися: чи богові, чи аллахові, чи чортові, аби “шмат гнилої ковбаси”.
САМОСТІЙНА ВИЛУПЛЮЄТЬСЯ
— Ну, як же тут не воскликнути:
— Радуйся, сороко, радуйся, вороно, радуйся, горобче — великий чудотворче!
До того вже запліднилось на справжню соборну самостійну і ні від кого не залежну державу, що осьось тільки — стукстук! — шкаралупа — трісь! — вона, голубочка, — така ж уже самостійна, така ж уже незалежна, жовтоблакитненьким пушком припушена, — тільки:
— Цівців! Я єсть, мовляв! Вилупилась!
І увесь світ, усі держави, всі дипломати хором як гаркнуть:
— Виизнаємооо!
Ви ж самі тільки подумайте! Сам пан гетьманич (його ясновельможність!) Данило, наслідник і спадкоємець ясновельможного гетьмана Павла Скоропадського, аж у Канаду виїхали, з дипломатичною метою: “Дайте не минайте”.
Чули про гетьманича Данила?
Не чули!
Ну, почуйте. Дуже інтересно!
Павло Скоропадський, по державних німецькосамостійних трудах, кажучи державною мовою, “дуба врізали” й залишили по собі наслідника, свого синка Данила, який і обняв гетьманський престол, з титулом поки що “гетьманича”.
Що таке “гетьманич”?
Ну, як би це вам пояснити?..
Як узять на горобця, так це ще не зовсім горобець, а, сказать би, — голоцюцьок.
А на гетьмана вжеїх будуть коронувати потім, як уже вони повоюють древнюю столицю українську — Київ.
Тоді, значить, як вони Київ повоюють, тоді вже, значить, висвятяться на гетьмана.
Усі відьми на Лисій горі ретельно до того свята готуються.
У Канаді пан гетьманич Данило ходять з торбами від Монреаля до Вінніпега й співають попідвіконню, як оті старцілірники:
Я на гетьманство іду, їйбо, гетьманом буду, Ой дайте, дайте мені, Дайте долар хоч один.
Верховний правитель, виходить, є!
Тут тільки не зовсім іще ясно, що ж із Бандерою робити.
Бандера ніби рвонув до Швейцарії самостійну державу будувати.
Там і безпечніше, та й швейцарського сиру легше вкрасти, бо не всі швейцарці ще розшолопали, що воно за їден, той Бандера.
А він і звідтам надсилає привітання самостійній державній дірці:
“Вітаю, мовляв, усіх, хто за самостійну бореться! Тримайся, хлопці! Як пощастить хапонуть грубий кавалок сиру, надішлю і вам! Ох, і смачний! Ваш фюрер Бандера”.
Виходить, отже, що верховних аж два: гетьманич Данило і фюрер Бандера?
Чи ж вони помиряться?
Максим Рубай (був такий у дірці за верховного головнокомандуючого всім вошивим військом) подався на дипломатичну роботу, бо послів, послів для самостійної держави треба, та ще послів!
Та не тільки послів, а й міністра ж закордонних справ треба!
Аякже ж?!
Держава ж, та ще й самостійна.
Так ото Рубан чи не на міністра випинається?!
Знову ж таки й тут чи не вийде катавасія, бо й пан Мудрий (цікаво, в якім саме місці в нього мудрість сидить?) теж на закордонного міністра пнеться. Отож він підписав угоду з заграничними поляками про спільні дії.
Теж, значить, кричатиме:
— Чому Рубан за міністра, а не я?.. Рубан у дірці весь час сидів, який з нього міністр! А я за кордоном увесь час був. Усі передпокої знаю, де лизати і кого лизати знаю, де цілувати і куди цілувати — я все знаю.
Як уже вони помиряться, то вже й не сказати.
Послали ще дипломата до Туреччини, бо прочули, що турки широкі штани носять, — якщо вдасться вимолити кілька пар турецьких штанів, то з одної пари можна буде тричотири пари для свого війська пошити, — от військо й буде зодягнене.
Отакіто діла самостійні й незалежні…
ВОЛЮНТАРИЗМ І ВОЛЮНТАРИСТИ
(Щось, очевидно, з філософи!)
Волюнтаризм походить од латинського слова “voluntas”, що значить — воля, хотіння.
Ідеалізм (кажуть, що єсть такий напрямок у філософії) поділяється ніби на філософічні “піднапрямки”: пантеїзм, раціоналізм і волюнтаризм.
Сьогодні нас пантеїзм і раціоналізм не цікавлять, а сьогодні нас інтересує “волюнтаризм”…
Що ж воно за такий піднапрямок — волюнтаризм?
Це — коли люди чогось дуже хочуть.
За основоположника волюнтаризму на Україні вважається Стецько з “Сватання на Гончарівці”, який сформулював цей філософський піднапрямок такимо чином:
— Гиги! Мамо! Каші хочу! Каші, каші! Гиги!
Мама каші Стецькові дала, Стецько своє хотіння (волюнтас) задовольнив, і замовк, і почав лускати горіхи, але підслухав цю сцену українськонімецький “філософ” Ленковський, вдарив себе в лоба та аж підскочив:
— Тисячоліттями шукалисьмо філософської основи обгрунтувати, чому саме українськонімецький язик найкраще може лизати гестапівські чоботи, і не знайшли! А от “Стецько” знайшов!
З того й пішло.
Спочатку цей філософський піднапрямок так і звався: “стецькізм”, але що таке “стецькізм” розуміли тільки на Гончарівці та ще по тих місцях, де виставляли славнозвісну комедію Григорія КвіткиОснов’яненка.
На міжнародний масштаб “стецькізм” не випнувсь.
Думали довго, як би його, щоб на латинську мову, щоб так, як у людей.
Міркували так:
— Стецько каші хотів?
— Хотів!
— У Стецька, значить, що було?
— Хотіння!
— Що це таке “хотіння”?
— Воля до їсти!
— Стійте, стійте! “Воля до їсти?!” А якби він не їсти, а чогось іншого хотів?
— Це не важно! Аби хотів! Аби було хотіння, воля! Як полатинському “воля”?
— Волюнтас!
— О! От і вийде, що Стецька просяк “волюнтаризм”, а ваш Стецько — волюнтарист! Це вам уже не “стецькізм”.
Такимо чином за ідеологічну базу українськонімецьких націоналістів і було визначено філософський піднапрямок — волюнтаризм, який, крім назви, нічим іншим од бувшого “стецькізму” не відрізняється.
Побігли до гестапо.
— Волюнтаризм — наша ідеологія! Хотіння! Ми, — гиги, — хочемо!
— Що ж ви, — гиги, — хочете?
— Ми хочемо державу! Хоч невеличку, хоч видимість держави!
— Держави хочете?
— Держави!
— А хіба ми вас не держимо?
— Держите!
— А ви держіться, коли ми вас держимо!
— Та ми вами держимось, спасибі вам, так не виходить волюнтаризму, бо волюнтаризм — це ж хотіння, і ми хочемо, бо ми ж волюнтаристи…
— Так що ж, ви держаться, виходить, не хочете?
— Ні, ні, хочемо, хочемо!
— От вам і хотіння! От вам і волюнтаризм! Пст!
У Харкові, на холодногорському цвинтарі, де поховано основоположника волюнтаризму Стецька, темними ночами чути стогін із Стецькової могили:
— З твоїми волюнтаристами! Був би знав, і каші б тої у мами не прохав!
І ЧОРТ ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ…
У новорічну ніч зібралися біля верховної охорони всі отамани самостійної і ні від кого не залежної дірки на велику нараду.
На нараду прибули: Бандера, Мельник, Шмуляк, Мудрий, Левицький, Чуйко, Базяк та ще чоловіка зо три з державних самостійної дірки мужів.
Перед нарадою прийняли парад збройних дірчастих сил.
Перед отаманом продефілірувало аж одинадцять чоловіка немоторизованої піхоти, прогарцювали верхи на осинових кілках два чоловіка кавалерії, а ззаду йшов пушкар з бузиновою пукалкою — це самохідна артилерія.
Парад приймав сам Степан Бандера, а командував парадом сам Андрій Мельник.
Василь Шмуляк, як голова національного в дірці комітету, стояв і кивав головою:
— Тактак! Наша бере! З такими орлами та з такою технікою ми від Карпат аж до Дону всіх і вся повоюємо!
Після урочистого параду спустилися у верховну схрону на новорічну велику нараду.
Нарада мала бути програмова.
Треба було вирішити основне і найголовніше питання:
— Кому в наступному році продаватися?
— Дозвольте слово щодо порядку денного? — прогугнявив Бандера.
— Прошу! — сказав голова.
— Маю додаток до порядку денного!
— Прошу! Бандера одхаркався:
— Порядок денний, на мою думку, має бути такий: перше — “Кому в наступному році продаватися?”; друге — “За скільки продаватися?”
— Хто з цього приводу хоче висловитися? — запитав голова.
— Я! — крикнув Андрій Мельник.
— Прошу!
— Я проти додатку до порядку денного.
Не можемо ми тут визначати ціну. Помоєму, — скільки дадуть.
Проголосували.
Другий пункт порядку денного відкинули. Погодилися на тому, що продаватися за стільки, скільки дадуть.
Доповідав про те, кому в наступному році продаватися, Андрій Мельник, дуже в цій справі досвідчений лис, що почав продаватися ще з часів лихої пам’яті Центральної ради… і кому тільки він у своєму житті не продавався!
Доповідь він виклав в історичному аспекті.
— Панове! — почав він. — Продаватися — це справа для нас не нова. Продавалися ми і німцям ще Вільгельмовим, і Келерові, і Скоропадському, і Краснову, і Денікіну, і Врангелю, і Геллеру, і Пілсудському, і французам в Одесі, і румунам, і туркам, і японцям “Зелений клин” продавали, і мадярам, і гітлерогестапівцям; тепер оце новим панам за долари продалися. У мене просто голова тріскає, кому ми ще не продавалися!
— Як кому? — крикнув Бандера.
— Ну, а кому? — спитав Левицький.
— Готтентотам! Ось кому!
— Готтентотам? Так готтентоти далеко! Аж на півдні Африки!
— Аби гроші! То нічого, що далеко! — буркнув Бандера.
— Готтентоти — бідні! Що вони можуть дати? — встряв у суперечку Шмуляк.
Продаватися готтентотам не погодилися.
— Ну, тоді тільки чортові! — махнув рукою Левицький. Ухвалили продатися чортові.
Треба не забувати, що дія відбувалася в англоамериканській окупаційній зоні, а там чорти єсть.
Послали делегацію до Вельзевула, найголовнішого чорта.
Вельзевул якраз ратиці чистив, у новорічний похід збирався.
Чортеняджура доповіло Вельзевулові:
— Делегація з самостійної дірки до вас прийшла продаватися!
— Оце оті запроданці, зрадники, шахраї, гестапівці, що ото торгують Україною та чоботи всім, хто п’ятаки дає, лижуть? — спитав з обуренням Вельзевул.
— Ага! — каже чортеняджура.
— Гони їх, мерзотників, у три потилиці. Щоб і духу їхнього тут не було! Я не гестапівець. Я — чесний чорт! Та мені на них плюнути противно! Гони!
Вигнав чорт делегацію.
…Верховні правителі самостійної дірки вирішили і в наступному 1947 році, коли пощастить врятуватися від шибениці, лизати чоботи тому пану-хазяїнові, який більше заплатить.
“ТЕПЕР Я ТУРОК — НЕ БАНДИТ”
Одного дня в самостійній дірці українських хтобільшедастьнаціоналістів, що, як ми знаємо, розташувалася тепер на тамтешній зоні окупації Німеччини, трапилася незвичайна подія.
Зібрався на засідання самостійнодірчастий провід: Мельник, Левицький, Шмуляк та інші дірководи.
А Бандери не було… Сиділи всі й чекали на найголовнішого… Коли ось одчиняються двері і входить, — хто ж би ви думали?
Входить турок…
Справжнісінький турок: у червоній фесці, в широчезних, аж до кісточок, штанях, у зубах люлька… Входить, руку до лоба притулив та й каже:
— Слава аллаху!
Всі аж попідскакували. А турок до них:
— Чого ж ви мовчите? Слава аллаху, кажу! Коли це Мельник:
— Степан?! Тю! Чого це ти на турка перевернувся?! По голосу Мельник упізнав, що то таки справді був не
турок, а Степан Бандера власною персоною… Всі до нього попідскакували:
— Та невже?! Та як? Та чому? Чому в турецькому вбранні? Невже справді змагометився?
Бандера на всіх подивився, похитав головою:
— Політики називаєтесь?! Державні мужі, а здогадатись кебети нема!
— У чім справа?
— Ех ви! Газети читаєте?
— Читаємо!
— Погано, виходить, читаєте! Читали про те, що американський президент Трумен дає Туреччині та Греції допомогу 400 мільйонів доларів?
— Читали!
— Так і тепер не здогадуєтесь? От тепер я й напишу Труменові, що ми, мовляв, турки, що опинилися в “переміщених” особах, щоб і про нас не забув… Я вже й паспорта дістав, що я не Бандера, а Бандерпаша! Розкумекали?
— Ой, голова! Ой, голова! — всі до нього.
— Та це ще й не все!
— А що ж інше?
— Та те іще! Тобі, Шмуляче, на грека треба перевернутись! Зараз же біжи на барахолку, діставай грецьку одіж та тоді за грецьким паспортом… Ти ж знаєш, де паспорти продаються.
— Знаю!
— Ти будеш тепер переміщеним греком на прізвище Шмулякопопуло… Розумієш?
— Розумію!..
— Я напишу Труменові, щоб не забув переміщених турків, а ти напишеш, щоб і переміщених греків не минув своєю милостюі О! А то хоч і тепер ми в переміщенцях ходимо, та що з того? Тільки на шмат ковбаси й вистачаєі А то — спеціальна допомога! Це тобі не субсидія!
— А самостійна й ні від кого не залежна ненька наша Україна ж як? — несміливо промимрив Мельник.
— “Україна”! “Україна”! — гримнув Бандера. — Де гроші, там і самостійна Україна! Давав Гітлер — була гітлерівська самостійна Україна, дає Англія — англійська самостійна Україна. Так ви самі розумієте, що мало! Поробимось турками та греками, може, буде грошовитіша грекотурецька самостійна Україна! Розуміти треба!
— От голова! Ну, й голова! — гаркнули хором дірководи.