Кожний учасник повинен дати 200 грам білого хліба, 20 грам масла та грошей 5 РМ… а також, по можливості, яйця й сир. Зголошуватися і т. д.
Управа УНО”.
Українськонаціональнонімецький святвечір недорогий, як. бачимо: 5 марок, 200 грамів хліба й 20 грамів масла… Яйця і сир по можливості. А як немає тої можливості? Ну що ж, значить, святвечір буде без сиру…
8. НЕ ЗАБЕРЕТЕ, — Я Й УКРАДУ
І ще оголошення:
“Українське національне об’єднання просить усіх, хто має свої речі на перехованні в будинку УНО, забрати їх до. ЗІ.ХІІ. За речі не беремо ніякої відповідальності”. Найкращий спосіб — дати оголошення за кілька днів до визначеного терміну. Ніхто, ясна річ, речей не забере, бо забирати нема куди, — потім продавай і пропивай. Справа, як бачите, цілком державнонаціональна!
9. САМА ТОБІ УКРАЇНА
Ось вона, їхня “територія”:
“Централя Українського національного об’єднання в Берліні перенесла свої бюра до BerlinWeissensee, Scharlottenburger Strasse, 59, im Hof, rechter Seitenfliigel*.
Оце всенька їхня держава: rechter Seitenfliigel!
Гуляй біля Weisensee й співай: “Ще не вмерла Україна!” Вся державна робота.
10. ПРОПАДАЙ, МОЯ БАНДУРА…
“Професорові” Барбарукові не до співів:
“Бандуру мистецького викінчення разом зі школою — нотами продам: проф. Михайло Барбарук, Wien, 10. Randhartingerg, 17, 8/ІІІ. Одне слово:
Взяв би я бандуру, — Взяв би та й загнав… Бо сам я іздуру Емігрантом став…
Загнав би… Та хто купить? З такого життя не заграєш…
11. “ПРАВНЕ БЕЗПРАВНИХ…”
А цікаво було б послухати таку лекцію:
“Провід У. А. Тва “Січ” у Відні подає до відома, що дня 15.ХІІ відбудеться лекція дра О. Фединського на тему: “Правне становище бездержавних”. Гостям раді”. Ви гостям раді… А чи раді гості вам? Не дуже вони вам раді, бо вони бездержавні, а, значить, і безправні. З чого ж тут радіти?
САМОСТІЙНА І НІ ВІД КОГО НЕ ЗАЛЕЖНА ІСТОРІЯ
Кожна держава повинна мати свою історію. І кожний народ повинен мати свою історію. Факт?
Безсумнівний факт.
Отже, зовсім не дивно, що на сторінках одного паперового клаптя, що зветься українською націоналістичною газеткою “Українське слово”, одна дуже самостійна писака взяла та й заголосила:
“Погано ми ще знаємо історію України, її героїчне минуле.
Тож тепер докладемо всіх зусиль, щоб” і т. д., і т. д.
Тепер, значить, ми вже докладемо всіх зусиль, тепер, значить, ми вже вивчимо справжню історію, настоящу, українську, тепер уже ми станемо на вірний шлях до настоящого національного і культурного відродження.
І от другий клапоть — “Карпатські вісті” — одразу ж послужливо подає, з чого ту історію вивчати починати. Він так і пише:
“Культ минулого. Практична лекція історії”. Історія таки справді дуже оригінальна. Такої нам іще не доводилося не те що вивчати, а навіть чути.
До того українська, до того самостійна, до того незалежна, до того духовний скарб, що ніяке українськоберлінське серце не зможе витримати, щоб не запалахкотіти.
В “практичній лекції історії” говориться, що починати історію треба з вивчення тої території, на якій уперше було виявлено поселення чистокровних українців, а саме з берлінського “Тіргартена” і з “Алеї перемог”. Так і пишеться:
“Практичну лекцію історії дістаємо біля берлінської колони. Від неї біжить “Алея перемог”. Посередині кожної групи стояла постать монарха від часів раннього середньовіччя аж до передостаннього цісаря Фрідріха III…” Фрідріх III! От так українська історія! А далі читаємо ще: Фрідріх Великий… Фрідріх Вільгельм III. Вільгельм І. Вільгельм II.
Один з гетьманів, Фрідріх Великий, дуже кохався в собачках.
Історія самостійної України занотувала це в дуже зворушливих виразах:
“Біля палацу поховані улюблені його собаки, над якими плити з їхніми іменами”. Аж сльози бринять на очах в авторів історії. “Собачок поховали…” Не плачте, самостійні панове. І вас поховають.
Поховають біля Гітлерової шибениці і напишуть зворушливого напису:
“Тут поховано Гітлерових собак.
Не дуже ним улюблених, проте, собак”.
ХЛЮСТ
“А Бандеру хіба не заарештували німці? Хіба він не сидить у німецькій в’язниці?”
(Зойк щирого бандерівця)
Стоїть українсько-німецька самостійна державна дірка.
Глупої ночі, на всі боки озираючись, присідаючи й підстрибуючи, як наполоханий вовк, наблизилася до дірки людина.
— Тю! Хто ж це на дірку купу костриці висипав?!
— Та яка там костриця?! То моя голова, а не костриця. Це — я! Український фюрер усього Правобережжя! Голову на прогулянку випустив! Задуха в державі! Територію треба розширювати, а то тхне, хоч плач! Ніде населенню розпросторитись. Воно к весні йдеться, гори розтали, і моря вийшли з берегів — нема ногою де ступити!
— А для мене місце знайдеться?
— Та якнебудь! А ти звідки?
— Од батька!
— Ну, як воно там? Чи скоро вже Київ візьмемо?
— Київ?! Який там Київ, коли й самого батька взяли!
— Як? Хто взяв?!
— Німці!
— Кого? Бандеру?! Батька нашого?!
— Та його ж!
— Куди?
— У в’язницю взяли!
— Та ну?
— От тобі й “ну”! Ось листа мені дав, щоб дружині його якнебудь передав!
— От тобі й маєш! Ну, лізь у дірку, поговоримо. Купа костриці зникла в дірці, а за нею, крекчучи, поліз туди державносамостійний дипломатичний кур’єр від самого верховного фюрера українськонімецької самостійної й ні від кого не залежної держави.
— Хлопці! — промовила костриця. — Гість у нас! Візьми котрий лопату та підгорни гори до стінки, бо нема куди людині й ноги простягти. Та канал би од моря прокопали, отам, поза південним кордоном, бо, бачите, уже по всій території море пішло. Та копай обережно, щоб солома в головах не підпливлаї Копай глибоченько, може, який закордонний корабель припливе…
— Копали вже…
— Копай, я тобі кажу! Це справа не проста, а справа державна — канали копати!
— Казали, що міністром буду, а воно тільки те й робиш, що гори підгортаєш та канали копаєш!
— Не базікай! Копай! Більшу дірку викопаєм, то й тебе міністром на лівий закуток призначимо! Ну, сідай, кур’єре. Так як же ж воно так? То казали, що гетьманом усієї самостійної України буде, а то взяли та в тюрму? Що ж воно це таке?
— А я знаю?!
— А хто ж знає?
— Вони знають!
— А нам хіба не цікаво знати? А що ж він там у листі до дружини пише? Не читав?
— Не читав, бо запечатаний! Хлібом заклеєний і державним пальцем припечатаний!
— А, може, якнебудь можна? Прочитаємо, хлібом заклеїмо й пальцем припечатаємо! Га?
— Пальці ж у нас не державні!
— Як не державні?
— Та воното державні, так не верховні!
— Та хто додивиться?!
Умовила костриця державного дипломатичного кур’єра, і листа вони розпечатали…
Самостійний український фюрер самостійної українськонімецької держави пише до своєї самостійної фюрерихи:
“Гутен таг, майне лібер Химіє Калистратівно! Во первих рядках мого до вас листа, хайль Гітлер!
Во других рядках мого до вас листа, хайль Гіммлер!
Во третіх рядках мого до вас листа, хайль Герінг!
Во четвертих рядках мого до вас листа, хайль Кох!
Теперички, після всіх “хайль”, майн лібер Химіє Калистратівно, сповіщаю я вас, що я, — слава тобі, майн гот! — сиджу в тюрмі. Покликали мене сам гер Гіммлер (хайль!) і дали спочатку ручку поцілувати. Я поцілував та й кажу: “Дозвольте ще й нижче поперека!” А вони кажуть: “Ніззя, бо в мене, — кажуть, — там після ФранкфуртанаОдері чиряк сів!” Вони з Одера на самохідному доті їхали й нижчепопереком в амбразуру вгрузли та й перестудилися. “Поцілуєш, — кажуть, — після ФранкфуртанаМайні, а тепер, — кажуть, — у тюрму сідай, бо треба, — кажуть, — так зробити, що ми вроді з тобою посварилися і що ніби ти проти нас! Ферштейн?”[10] — питають. “Ферштейнаю, — кажу, — ласкавий пане!” І знову їх у ручку! “А своїм, — кажуть, — бандерівцям перекажи, щоб по схронах ховалися. Ферштейн?” — питають. “Ферштейнаю, — кажу, — ласкавий пане!” І знову їх у ручку. “А ти, — кажуть, — у тюрмі сидітимеш. Радянська влада й увесь народ думатимуть, що ти й усі твої дер банди проти нас! А раз проти нас, то, значить, за них! Ферштейн?” — питають. “Ферштейнаю”, — кажу, і знову їх у ручку. “А про тюрму не турбуйся, буде непогано! Годуватимуть! Афідерзейн!” Уклонився я їм низенько, ще раз ручку поцілував, і вони пішли… Отже, майне лібер Химіє Калистратівно, все гаразд! їсти дають. Ранком кава, на обід вурст[11] з пшоняної каші, а ввечері вурстхен[12] з свинячого кізяка, — в них, кажуть, найбільше вітамінів “Г”. Живу, одне слово, непогано (хайль Гіммлер!), сидітиму, доки скрізь дізнаються, що мене заарештовано, — а потім випустять. Полатай підштанки, та латки клади краще з ковдри, бо скоро на гетьманський престол сяду, так щоб не муляло.
Обнімаю тебе, майн лібер фюрериха, майбутня фюрерогетьманова, Химіє Калистратівно! Твій фюрер гетьман Степан Бандера”. Подивилася костриця на дипломатичного кур’єра, а кур’єр — на кострицю. Костриця й каже:
— Так он воно як! Хитрий, падлюка!
— Як ти сказав? — кур’єр до нього.
— Хитрий, — кажу, — наш пан фюрерогетьман!
— То ж бо й є.
— Ну, підгортай, підгортай, хлопці, гори! Та канал прокопуйте! Спать треба лягати. На справжню державу закандзюбилося! Гетьманові вже підштанки латають!
“ПРЕМ’ЄРМІНІСТР”
На оті самі три дні, на які гестапо дозволило Степанові Бандері заснувати українськонімецьку самостійну і ні від кого не залежну державу, — Степан Бандера призначив на прем’єрміністра своєї триденної держави відомого (ой, та ще й як відомого) самостійного політичногромадського діяча Стецька.
По смерті славнозвісного українського письменника Грицька КвіткиОснов’яненка, що сватав був свого Стецька в Харкові на Гончарівці, Стецько, діставши гарбуза від Уляни Шкуратової, пішов із Слобожанщини аж на Львівські землі, там оселився й став за родоначальника всіх теперішніх Стецьків, до роду яких належить і триденний прем’єр триденної самостійної українськонімецької держави — пан Стецько.
Прем’єр дістав у спадщину, за відомим законом атавізму, всі властивості й таланти свого, уславленого Г. І. Квіткою-Основ’яненком, прапрапрадіда.
Властивості ті і ті таланти Стецькові прекрасно охарактеризувала Одарка Шкуратова, Улянина мати, що до її дочки сватався Стецько:
ОДАРКА. “Усяк зна,
Що в вашого сина Та клепки нема…”
СТЕЦЬКІВ БАТЬКО. “Тобто як?”
ОДАРКА. “Та так:
Прибитий на цвіту!”
На таку характеристику Стецьків батько нічого більше не міг одказати, як тільки: “Тютю!”
Та ще — “Фіть, фіть!”
“Нема клепки”, “прибитий на цвіту” — якого ж іще треба прем’єрміністра для самостійної й ні від кого не залежної українськонімецької держави?!
Бандера зразу ж ударив маніфеста про призначення Стецька на голову ні від кого не залежного уряду.
Прибіг до Стецька дипкур’єр:
— Вас на прем’єра призначено!
— А що у вас сьогодні варили? — питає Стецько.
— Кашу!
— Гигигиги! Каші хочу, каші, каші! — гаркнув прем’єр та зразу в танець, з радості, що і прем’єр, і каша є.
Так підтанцьовуючи та співаючи:
Ішов Стецько льодом,
Свинка огородом,
Подай мені, моя мила,
Свою білу ручку! —
і прибув Стецько до пивної “Гальба”, де мав резиденцію верховний уряд самостійної українськонімецької держави.
— Катай, — каже Бандера, — прем’єре, урядову декларацію!
— Гигиги! Кататиму! — каже прем’єр,
— Катай!
— Панове! — почав прем’єр. — Напечемо коржів, зомнемо маку та намішаємо з медом, та й посідаємо, та й їстимемо (оплески).
Це основне завдання! А щодо державної промисловості й фінансів, то тут я вже не зумів пальців перелічити. Та й до біса ж їх на руках! Станеш їх лічити, то так один одного й попереджа. На якого гаспида так багацько пальців? Еге! А я знаю! Ось бач, Бандеро! Як би ти з одним пальцем та зложив собі дулю? Еге! Не можна, бо хоч як, то не можна! О! Та підемо до гестапо… (Бандера: — Правильно!), а там і надають: хто сукна на шапку, хто пояс, хто ренського, хто хустку (оплески). Та свого батька, Бандеру, поважатимемо, бо він же ж таки батько, “хоч і поганенький, мов ликами шитий, а всетаки батько” (оплески). Щодо освіти, то таке собі хай буде, ми світ увесь узнали:
Отсей світ,
Такий світ,
Який собі довгий!
Цілий день проходиш,
Кінця не знаходиш.
Коли б він,
Коли б він
Та був коротенький,
Щоб тут поле,
А тут ліс,
Недалеко б дідько ніс.
Щоб не довго до них швендять,
А швидш дочухрати,
А то швендяй, Швендяй, швендяй…
Я кінчив. (Бурхливі оплески всього українськонімецького самостійного уряду). І заурядували.
Хоч і не довго, всього тільки три дні й урядували, проте такого уряду, такої урядової декларації, як світ стоїть, ще не було.
Державний самостійний уряд ухвалив резолюцію:
“Тара, бара, мара, деларжан! Туру, буру, муру, акерман! Бендер, кардаш,
Дюпень, мар’яж, Йок, пшик! Йок, пшик!”
Так і вийшло: пшик! Резолюція, значить, правильна!
Такого уряду й такого прем’єра, я ж кажу, ніде ще не було.
Одне слово, Стецько такий, яким і має бути прем’єрміністр українськонімецької самостійної і ні від кого не залежної держави!
ПРО ШИЗОФРЕНІЮ
Колись одна бариня наймала візника.
Було це, як ви самі вже догадуєтеся, дуже давно, бо барині в нас були, як ви знаєте, дуже давно.
Так от, наймала, значить, бариня візника, а візник, на баринину думку, запросив з неї дуже дорого.
Бариня й каже візникові:
— Що ж ти так дорого з мене хочеш?! Тут же близенько: всього два рази ступнути.
Подивився візник на бариню, покивав сумно головою та й каже:
— Не ступайте, бариня, так широко, бо і т. д., і т. п. Я вже деталі позабував, бо, кажу ж, було це давненько вже.
Пригадав я цього сумновеселого візника і ту трагічну бариню ось із якого приводу.
Лежить передо мною невеличка, убога книжечка, яка називається: “Прапор українського націоналіста”.
Цей “Прапор українського націоналіста”, як тому й належить бути, брудний, засмальцьований і розміром такий, що за “древко” йому годиться обгорілий сірничок.
Основне гасло на ньому таке:
“Хай живе організація українських націоналістів і її провідник Степан Бандера!”
Та не в цьому річ, усяка бандера хоче жити й живе, доки живе Гіммлер та гестапо, і житиме ще трохи, — до найпершої шибениці.
Річ у зовсім іншому.
На першій сторінці цієї засмальцьованої книжечки надруковано: “Марш українських націоналістів”. Кінчається той марш так:
“Для нас закон найвищий — це приказ: Соборна Українська держава Вільна й міцна від Тиси по Кавказ”.
Он яка держава: від Тиси аж по Кавказ!
Отак самостійні й ні від кого не залежні гестапівці широко ступають: достоменнісінько так, як вищезгадана бариня.
Річка Тиса, як знаємо з географії, на Угорщині, Кавказ, як знаємо так само з географії, трохи на північ, на схід, потім на південь, потім праворуч, потім ліворуч, потім трохи вбік…
Як станеш на березі Тиси та подивишся в бік Кавказу, — ой, як довго треба вдивлятися, щоб навіть у мріях повстали величні Казбек та Ельбрус.
А тут подумайте: миршаве цуценя, на гестапівських помиях вигодуване, мріє про те, щоб одною лапою стояти на березі Тиси на Угорщині, а другою бруднити Кавказький хребет.
Єсть на світі ще одна непогана річка і значно ширша за Тису. Зветься вона Міссісіпі.
І єсть на світі ще гори. Звуться вони Гімалаями. Це трішки далі за Кобиляками.
Так от, коли вже гестапівські вилупки хочуть будувати велику соборну націоналістичну самостійну і ні від кого не залежну державну, так чого ж брати так вузько: тільки від Тиси і тільки по Кавказ?!
Брати, так уже брати! Від Міссісіпі і до Гімалаїв.
А то можна взяти ще верстви на півтори за Гімалаї.
Оце буде держава! Оце буде територія!
Це не те, що:
“Під вагоном територія, А в вагоні директорія”…
Доведеться тільки текст маршу переробити. І текст, і темп.
Щодо темпу українськонімецькі націоналісти хай спитають у Гітлера: він і його банда набрали відповідного темпу, тікаючи від Кавказу на Тису й далі за Тису.
Щодо тексту, коли в бандерівців кебети не вистачить, я допоможу, — тільки не сьогодні, бо, їйбогу, до того противно не тільки про все це писати, а навіть думати.
P. S. Шизофренія — це хвороба. Психічна хвороба. Лікують шизофреніків по божевільнях. Це коли в людини у голові замість мозку жовтоблакитна ряска. Вилікувати неможливо.
КУРЯЧИЙ СМІХ
Усі, мабуть, знають, що жив та був колись на світі дуже хоробрий чолов’яга, якому треба було йти через ліс.
А воно якраз смеркалося.
А чолов’яга був дуже хоробрий та сміливий.
От він на один кулак почепив картуза, на другий капелюха, підняв руки вгору, іде лісом і тремтячим голосом репетує:
— Не боюсь! Я не сам! Нас аж троє! Троє нас! їйбо, троє! Не підходь! Не боюсь!
А назустріч йому старенька баба.
— Тю! Що воно за мара?! — тюкнула баба.
Як почув хоробрий чолов’яга бабине “тю”, кинув капелюха, кинув картуза та як учеше ліщиною, аж залопотіло…
На Станіславщині, у державних самостійних дірках живуть два бандерівські “проводирі”, Моцний та Довбуш.
Моцний живе в одній дірці, виходить, значить, на одній державній території, а Довбуш живе у другій дірці, виходить, значить, на другій державній території. Тільки ж, прошу я вас, не подумайте, що Довбуш, це той справжній Довбуш, народний герой, — ні, це бандерівське цуценя таке псевдо собі вибрало (“І ми, — мовляв, — Химо, люди”), а справжнє його прізвище не то Козак, не то Кізяк. Швидше, мабуть, Кізяк, ніж Козак.
Поки що, значить, живуть іще по дірках і Моцний, і Довбуш.
І в Моцного війська чоловіка аж з п’ятнадцятеро.
І в Довбуша війська чоловіка аж з чотирнадцятеро…
Одного погожого дня Довбушеве військо повитягало ноги від народного гніву.
Залишився “проводир” Довбуш самсамісінький на всю самостійну дірку.
Прочув про це Моцний та й пише до свого товариша по знищенню українських немовлят Довбуша листа:
“Друже Довбуш! Я дуже стривожений великим лихом, що вас спіткало і сердечно співчуваю вам. Не відчаюйтесь, що не залишилося в живих нікого з ваших випробуваних помічників”.
Але самого ж співчуття мало. Треба ж іще чимось і допомогти. От Моцний і допомагає Довбушеві порадою, як збільшити своє грізне військо.
“Вам, — пише Моцний, — треба пересуватися якомога частіше з села в село і в кожному селі або через село називати себе новою і новою сотнею, тим самим створивши розуміння у радянських селян, що вас багато”.
Правильно!
А щоб “створити розуміння, що вас іще більше, ми з охотою подаємо кілька практичних порад, пам’ятаючи того хороброго дядька, що через ліс смерком ішов.
Чому, власне, тільки в кожному селі або через село називати себе новою й новою сотнею?
Частіше треба…
Треба якомога частіше пересуватись із улиці в улицю і на кожній улиці новою сотнею себе називати! Підрахуйте, скільки сотень буде! А то й краще: із хати в хату!
В одній хаті — одна сотня, у сусідній уже друга сотня…
У селі п’ятсот хат — п’ятсот сотень! Хіба мало?
А як іще піднести кулаки та на один кулак німецьку каску, а на другий — німецького кашкета, — уже вам півтори тисячі сотень!
Ціле військо колоссаль! Та найдіть бузини, та повирізуйте з бузини пукалки, — і артилерія!
Ми колись у дитинстві таку стрілянину підіймали, що баба всі віники на нас побила.
Кавалерії нема? Пустяк діло!
Коні ж у вас усі повиздихали. Побідуйте їх, повипростуйте шкури. Один “воїн” хай натягне на себе перед, другий “воїн” зад. Уже кінь! А третій “воїн” хай вроді сідає на цього коня зверху. Уже — кіннотник!
А “проводир” хай командує:
— Поескадронно! Риссю! Маршмарш!
Бузинові гармати:
— Пукпук!
Тут ще якби хтось заграв на того півника, що в хвіст свистять, така б вийшла парада, що й не говоріть!
З таким військом можна не тільки свою самостійну дірку оборонити, а й чужу повоювати, тобто збільшити державну територію.
Одного тільки страшно: щоб, бува, баба не зустріла та не тюкнула.
Треба, значить, уміло маневрувати, бо українська баба дуже поважна штука і бабине “тю”, та ще як у неї кочерга в руках, страшна річ для бандерівського сміття.
А воно, те сміття, уже куштує бабиної кочерги і, поки нидітиме, доки й куштуватиме.
“САМОСТІЙНИЙ ДИСТРИКТ”
Кажуть, що тепер чудес на світі не буває. Неправильно кажуть: чудеса на світі є.
Власне кажучи, чуда, про яке ми оце говоритимемо, в цей момент уже нема, його вже розчудесували, але недавнечко, — ну, з рік тому, — воно було, хоч і мізерне, а проте чудачило.
Галичина була за австроугорської монархії так званою Галіцією, австрійською провінцією, за шляхетської Польщі її перехрещено на Східну Польську, — так вона, страдниця, цілі віки й бідувала, аж поки, 1939 року, не возз’єдналась з Радянською Україною — складовою частиною великого Радянського Союзу.
Притулилася Галичина до рідних материних грудей, легко зітхнула й почала жити в рідній хаті.
1941 року загарбали многостраждальну Галичину німецькофашистські загарбники.
Бандери, мельники, бульби, бульбочки, кубійовичі, паньківські, стецьки, грицьки та інші маланюки, донцови та самчуки як гаркнули:
— “Ще не вмерла Україна!” А після того ще дужче:
— Хай живе самостійна і ні від кого не залежна од Біскайського моря аж до ПортАртура!
Ну, а гітлери, гіммлери, геббельси та інші такі собі ріббентропи й розенберги як гримнули:
— Хальт![13] Цурюк![14]
І ще таке слово гримнули, що його ніяк на папері мені вимовити не можна: соромно.
Так бандери, мельники, бульби, бульбочки, кубійовичі, паньківські, стецьки, грицьки та інші маланюки, донцови та самчуки з роззявленими ротами й остовпіли.
А гітлери та інші гіммлери їм:
— Самостійна! Дистрикт ферштейн!?
А бандери:
— Вас? А гітлери:
— Дистрикт! Кричіть: “Хай живе дистрикт!” Ферштейн? Ну, чого роти пороззявляли? Реви: “Хай живе дистрикт!” Ну?!
А бандери:
— Хай живе дистрикт! Так ви гадаєте, що це чудо?
— Ні, це не чудо — це просто факт.
А чудо вже потім сталося. Це тоді, коли бандери і вся їхня бульбомаланюкосамчукерія в тому дистрикту свій “самостійний дистрикт” для обдурення людей вигадали.
Утворили різні Уцк, Уок, “курені молоді”, “мужів довір’я”.
Що воно це все значить?
Уцк — український центральний комітет (вроді посередині України).
Уок — український окружний комітет (ніби навкруги України).
“Курені молоді” — молодь в курені.
“Мужі довір’я” — мужі, яким, очевидно, хтось щось має довірити.
Отакого бандери навигадували.
Це, значить, ознаки дистриктової самостійності.
І ото вони, значить, до народу:
— Панове! Дивіться! Ми ж вам Уцк, ми ж вам і Уок.