Новий рік у Степана Васильовича зустріли дуже добре. Родичі, друзі, співробітники поводили себе коректно, не галасливо, проте весело. Та господар дачі був чимось незадоволений — щось ніби гризло його душу. Гості, здавалося йому, поводилися вельми тихо: без гучного сміху, пікантних анекдотів, приколів тощо, навіть вчасно розійшлися. Дивувався, що ніхто в салаті не заснув. А в минулі ж роки це було нормою, звичаєм.

 

Степану Васильовичу вельми сумно стало. Прибирати зі стола ні йому, ні дружині зовсім не хотілося, і вони мовби нехотя пішли до спальні. У дружини також був поганий настрій, не новорічний.

 

Через якийсь час Степан Васильович вийшов із спальні і направився в зал до столу — випити мінеральної водички. Зайшовши до кімнати і увімкнувши світло, він остовпів: на розгромленому святковому столі, примостивши голову на тарілці з рибно-майонезним салатом, дрихнув їх здоровенний котяра Васька, який об’ївся до неможливості! Лапи — в оселедниці, хвіст — у вишневому желе, морда геть вимазана салатом. Мабуть, п’яний. Авжеж, обжерся рибою — пити захотілося, то й допався до недопитого вина у фужері.

 

Степан Васильович посміхнувся. Одразу в його душі потепліло. Хоч хтось у його сім’ї береже і шанує одвічний звичай.