Вранцi жiнка на курорт виïздити мала.
В безрозмiрний чемодан речi укладала:
Двi кофтиночки новi, гарнi чоботята,
Модну курточку i плащ, бiлi штаненята.
Пильним оком чоловiк змiряв чемоданчик:
“Значить, має на метi завести романчик.
Бач, радiє, що сама, що без мене ïде…
Нi, голубко, постривай, дiло так не пiде”..
Серед ночi вiн устав, взявся до роботи.
Чемоданчик спорожнив, вклав дешевi боти,
Сiре платтячко старе, панталони, майку,
Пару штопаних панчiх i руду куфайку,
А уранцi пiдсадив у вагон дружину.
– Ïдь, голубко, погуляй, а я тут спочину.
Через тиждень вiн листа жiнцi посилає.
“Нудно, – пише, – в свiтi жить, як тебе немає.
Як ти, рибонько моя, там вiдпочиваєшь?
Де проводиш вечори? Чи в кiно буваєшь?”
А дружинонька листа шле йому додому:
“Не ходжу я у кiно, бо немає в чому.
У палатi цiлi днi кисну вiд нудоти,
А як вечiр – наряджусь у куфайку й боти
Та й блукаю по кущах отаким манером.
Признаюся: не сама, з мiлiцiонером.
А щоб ти не хвилювавсь, подiлюсь секретом:
Нам не страшно у кущах, бо вiн з пiстолетом”.