Після концертів напередодні 1 квітня та в інші дати гумористи й сатирики Запорізької асоціації «Весела Січ» збираються в неформальній обстановці, щоб обговорити виступи своїх колег. Одного разу така зустріч відбулася в майстерні запорізького маляра, члена асоціації. Після вечірки автор цих рядків, як найменший серед колег і черговий, залишився допомогти художникові прибрати в приміщенні та зіграти ще кілька партій у шахи. Інші розійшлися й роз’їхалися по домівках. А коли вже й мені настала пора збиратися, з’ясувалося, що мою шапку хтось надів, залишивши свою, подібну, але трохи більшу, ніж я ношу.

 

Пошуки свого головного убору не увінчались успіхом ні другого дня, ні в наступні. Усі, до кого телефонував і запитував, казали, що вони одягли свої шапки. Знайшовся мій головний убір уже наступної зими. Його надів тоді наш видатний поет Анатолій Рекубрацький. Але коли він запропонував обмінятися головними уборами — я не захотів. Сказав, що, по-перше, вже звик до його шапки, а по-друге, хочу носити її, щоб і в мою голову набрався його розум. На цьому й по руках ударили.

 

Пізніше, щоб мої головні убори ніхто не плутав зі своїми, не одягав, дружина підписала шапку й картуза. У першій (всередині) вона вишила гладдю «Пилип Юрик», а в другому — «ПЮ». І коли картуза мого взяв до рук письменник-сатирик Микола Білокопитов, то покрутив головою й зауважив:

 

— Тут — помилка!

 

— Де? — кинувсь я до кашкета.

 

— Між літерами «П» і «Ю» немає апострофа, — мовив Микола.