Як скінчилася війна,

Битою дорогою

В рідний край

сержант Петро

Їхав з перемогою.

Дома весело зустріли —

Радість, поцілунки,

І дружиноньці, і діткам

Роздав подарунки.

Ну а далі — до роботи,

Як всі ветерани,

«Заліковував» війною

Нанесені рани.

Працював Петро завзято,

По дві норми видавав,

За що орден і медалі

Рідний уряд йому дав.

Так у праці й відпочинку

Не один пройшов сезон,

Й захотілося Петрові

Мати в хаті телефон.

До зв’язківців він звернувся

І заяву написав,

Ждав роками —

не діждався,

Лиш обіцянки збирав.

Згодом і Верховна Рада

Видала новий закон —

«Ветеранам в першу чергу

Мають ставить телефон».

«Аж тепер, —

Петро подумав, —

Коли є такий закон,

Врешті-решт буде стояти

В моїй хаті телефон».

Але де там! У зв’язківців,

Коли навіть є закон,

Не так просто,

як здається,

«Вирвать»

клятий телефон.

І писав, і навіть їздив —

Скрізь обіцянки давали,

Поки вже вісімдесят

У Петра не відгуляли.

Знов звернувся

до зв’язківців:

«Доки ж ще чекати?

Скільки літ уже пройшло,

Скоро — помирати!»

— Не журіться, —

кажуть, — діду,

Потерпіть іще сезон,

Обіцяємо, що скоро

У вас буде телефон.

Але тільки не такий,

Як колись був, дротовий,

А сучасний, дуже зручний,

Телефончик сотовий.

А умрете — труну вашу

Гарно приберемо

І мобільний телефон

В труну покладемо.

Звідти будете вести

Діалоги мовні,

Головне, що всі розмови,

Будуть безкоштовні.