Сонце палить, сонце смалить. В небесах ні хмарки.

Дві бабусі розмовляють під вербою в парку.

Та, що справа, то Параска, зліва — то Палажка.

— І чого воно сьогодні дихати так важко?

— Ой голубко, не питайте,— мовила Параска.—

Ми ж колись не знали з вами, що таке коляска,

А дітей своїх маленьких на руках носили.

Нам для цього, слава богу, вистачало сили.

А тепер гуляє мама, як ота принцеса.

Покладе дитя в коляску — хай везуть колеса!

І ростуть з дітей персони, що ходить не звикли.

їм давай машини всякі, різні мотоцикли.

Як залізе у кабіну, на м’якому сяде,

То таке ж уже щасливе і таке вже раде!

Вже машин тих на дорогах стільки розвелося,

Що підземні переходи рити довелося.

Кожне любить роз’їжджати та бензином чмихать.

Через це тепер і в парках стало важко дихать