І

Як ви пишете?

З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.

Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.

— Як я пишу?

Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:

— А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі…

Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більше; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.

Давайте спробуємо.

Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.

Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, — розкажу і як я їх пишу.

II

Працювати в газеті я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.

Чому?

Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома — ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей “у люди”. Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на “казьонний кошт” у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна — в Києві.

Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?

У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було “казьонне”, хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.

Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію “на атестат зрілості”…

Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.

Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер “дуже трудно”: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії… Не знаєш, за що вхопитися…

Тепер тобі стукнуло двадцять три, — ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або…

А нам було “значно легше”: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і — “цабе, рябе, тр-р-р-р!”. І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькі!

Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мріялося…

Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.

Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи.щось інше, даєш йому на підпис, він читає… Якось він мене запитав:

— А ви ніколи не пробували в: газети писати?

— Ні, ніколи.

— А ви спробуйте!

Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам’ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газеті.

Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.

Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?

Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: “Ни по-русски, ни по-малорусски, а так — мало по-русски!”

Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.

Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.

1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети “Вісті ВУЦВК”.

III

Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.

Прийшов я в Харкові до редакції газети “Вісті ВУЦВК” та й кажу:

— Чи нема у вас якоїсь роботи?

— А що ви вмієте?

— Знаю українську мову!

— О! Нам такі люди потрібні!

Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала…

За найкращого знавця української мови в редакції “Вістей”, крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.

До неї було мене й направлено.

“Іспита” я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач.

Почалася моя газетярська робота.

Було це, я ж кажу, 1921 року. У квітні.

А тепер уже 1954 рік!

А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.

І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе “в общем и целом” за газетяра.

Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.

Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося весело та розложисто.

Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.

До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово “фейлетон”. Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву — “усмішки”, і це слово я люблю куди більше, ніж слово “фейлетон”…

Хоч “фейлетон” уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово “усмішка” нашіше від “фейлетону”.

…Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: “Надрукувати в завтрашньому номері газети…”

“Бий тебе нечиста сила!” — думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!

— А як підпишемо фейлетона? — питає Оксана.

Я беру в неї свій “твір” і підписую: “Оксана”.

Таким робом перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у “Вістях”, з’явився за підписом “Оксана”.

Чому?

З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.

Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, — і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?

“Працюватиму, — думав я собі, — а там видно буде, на що воно закандзюбиться…”

Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.

Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку, на обід і перед світом другого дня приходив додому.

Життя минало в редакції.

Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу “Червоний перець”, і за редактора літдодатків.

Не одночасово, розуміється.

А то одночасово у “Вістях” я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в “Селянській правді” за відповідального секретаря.

Попрацювалося, — нема де правди діти!

Разом із “Вістями” видавалася і газета “Селянська правда”, яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.

Я в “Селянській правді” працював за секретаря.

Сидиш, було, в кімнаті, заходить товариш:

— Драстуйте! Я — ваш редактор!

— Дуже приємно!

Дивишся, за місяць-півтора вже це “дуже приємно” говориш іншому товаришеві.

Редакторами “Селянської правди” довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.

— Попрацюйте в “Селянській правді”, доки підберемо вам відповідну роботу!

Часто й густо редакторство в “Селянській правді” — то була робота за сумісництвом.

Газета виходила тричі на тиждень. Отож і було, як правило:

— Ви робіть, а я забіжу перегляну!

— А передова?

— І передову напишіть!

— А про що?

— Пишіть про кооперацію!

— Та минулого разу писали про кооперацію!

— Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!

Обов’язково, було, редактор забіжить переглянути передову.

— Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!

— Як нема?

— У кінці додайте: “А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії!”

Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все дно кінець додавався обов’язково:

“А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії”.

— Та якось воно тут вроді…

— Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово — воно своє робить!

Був і такий редактор.

— Товаришу редакторе! Коли буде передова?

— А газета хіба виходить? — запитує редактор.

— Не виходить, бо нема передової!

— А раз не виходить, так навіщо ж передова? За дванадцять років безперервної технічної роботи в апараті редакційному було всього!

Проте з яким захопленням згадуються ці роки! Стінних газет тоді в наших редакціях не було. От я взяв та й написав усмішку “для внутрішнього вжитку” про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більш-менш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітників-диваків (а де ж їх, скажіть, нема?!). Сміху було, хоч лопатами вигортай! Але це мене і згубило! Уже редактори почали:

— Ви вмієте, та не хочете!

— От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!

— Та не вийде в мене!

— А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!

Почав писати.

Іноді виходило, іноді не виходило…

Згодом почало частіше “виходити”, ніж “не виходити”.

Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…

Читав, думав: “Чому смішно? Звідки сміх?”

Діставав словники, збірники приказок…
і т. д., і т. ін.