Лось, або лiсова корова, плодиться здебiльша по лiсових просторах пiвнiчної частини Батькiвщини нашої – Радянського Союзу.

Забрiдає вiн iнодi i в центральну частину, доходить до Бiлорусiї й до українського Полiсся, але дуже й дуже рiдко.

Одного разу зчинився був гвалт, що пiд Києвом, у Пущi-Водицi, бачили в лiсi лося.

Зiбралися мiсцевi охотники, позаряджали рушницi жаканiвськими кулями, наздогнали того лося, оточили, – до нього, а вiн не дуже й тiкає, а просто йде на мисливцiв i мукає…

Виявилося, що звичайнiсiнька собi корова, та до того ще й ялiвка, в лiсi заблукалася.

У Києвi одного лося я сам бачив, але не цiлого лося, а саму тiльки голову, але про це трохи згодом.

Лось зветься ще “сохатим”.

Чому вiн так зветься, я достеменно не знаю, але, очевидно, через те, щось колись, за давньої давнини, коли мамонтiв у чотирьохлемiшний плуг запрягали, то лосi тягали тiльки соху.

Лось-звiр дуже здоровий: дорослий самець важить iнодi бiльше як тонну.

Отже, заполювати лося – не тiльки гордiсть, а пудiв з пiвсотнi доброї гов’ядини (чи лосятини), не кажучи вже про шкуру, ратицi, хвiст i роги.

А роги в лося величезнi та розложистi – гребiнцiв iз них можна наробити, ну, може, не вагон, а таки чималенько.

Полювати лося – рiч дуже прибуткова, через те ми й узялися розповiсти про спосiб цього полювання, хоч на Українi лосi й не плодяться.

А може, хто й зацiкавиться, кине таке невигiдне дiло, як, примiром, завiдувати продбазою чи продкрамницею, та й подасться у пiвнiчнi лiсовi простори:

– Подамся, – мовляв, – на лосiв! I сам прогодуюсь, та й жiнку з дiтками забезпечу.

Для таких оце й пишеться.

Що треба для охоти на лося?

Перш за все, ясно, рушницю. Можна гвинтiвку чи карабiн, можна штуцера, можна й просту собi дубельтiвку, але набої повиннi бути з жаканiвськими кулями. Шротом лося не звалиш.

Обов’язково – лижi, бо полюють лося взимку та ще тодi, коли снiг вiзьметься “настом”, тобто вкриється такою собi, нiби крижаною, скоринкою. Лижi тодi не провалюються в снiг, а легко пливуть поверх снiгу, – тiєю скоринкою-настом.

Харчiв так мiсяцiв на два, бо полювання, як ви потiм побачите, потребує чималого часу.

Величеньку дiжку, щоб у нiй можна було засолити пудiв з п’ятдесят лосятини.

– Пудiв з п’ять солi!

За наших часiв уже треба брати i короткохвильову радiостанцiю.

Та оце, мабуть, i все.

Зрозумiло, звичайно, що одягатись треба якнайтеплiше: кожух, капелюха, тепла бiлизна, теплий костюм, а на ноги унти чи пiми, простi повстяники навряд чв витримають такий похiд.

Так ото зiбрались i кажете дружинi й дiтям:

– До побачення! Вирушаю на лося!

З тим, значить, вантажитесь у вагон, i їдете на пiвнiч: можна в Архангельський край, можна й у Вологодську або Кiровську область.

До обласного центра ви не їдьте, бо в самiм обласнiм мiстi лосi не водяться, вони на периферiї.

Краще всього висiдати на якiйсь невеличкiй залiзничнiй станцiї, серед дрiмучого, безкрайого лiсу,

Висiли.

Невже треба вас iще вчити й того, як приладити всi отi причандали: дiжку, сiль, харчi i т. iн., щоб вони теж за вами їхали?

Зрозумiла рiч, що на пiдводу тут розраховувати нема чого, отже, треба вмiти змайструвати вузько-довгi саночки!

Сокиру, товаришi, сокиру не забудьте! I потрiбний метраж вiрьовок! I гвiздки!

Обладнавши все як слiд, надягайте лижi, запрягайтеся в саночки i на лижах весело i прудко вибiгайте в лiс…

I бiжiть собi на лижах: усе лiском, усе лiском.

Коли пощастить, то днiв за два-три наткнетесь на лосячi слiди…

Тут уже вас захопить мисливське хвилювання i пiднесення вашого мисливського духу, i ви покотите, покотите, покотите по лосячому слiду…

Чим далi будете бiгти, ви помiчатимете, що слiди все свiжiшають, свiжiшають, свiжiшають…

Пильно вдивляйтеся вперед!

I ось через галявину, провалюючись у снiг i поклавши на спину свої величезнi розложистi роги, важко мчить “сохатий”.

Вiн почув вас, бо звiр вiн дуже сторожкий i обережний, i коли за вiтром, то вiн чує вашу присутнiсть за кiлька кiлометрiв.

Ви – за ним.

Лось бiжить, пробиваючи своїм важким тiлом наст i провалюючись у снiг аж по черево, а ви мчите легко й плавно, бо ви не такi важкi, як вiн, i ви ж на лижах, а вiн – босонiж, без лиж, бо на його чотири ратицi лиж iще не винайдено.

То нiчого, що лось залишає вас позаду кiлометрiв на 15-20, ви з цього в розпуку не вдавайтеся, а весело й упевнено йдiть його слiдами, бо перемога все’дно буде ваша!

А яка насолода бiгти на лижах густим-прегустим лiсом, що простягся ген-ген аж на тисячi кiлометрiв!!

Перескакують з гiлки на гiлку бiлочки, зривається з густої ялинки глухар, пищить рябчик, притулюючись до стовбура, щоб його непомiтно було (мiмiкрiя!), шарахається набiк перелякана росомаха, щiльнiше пригортається з остраху до своєї лапи в барлозi ведмiдь.

А навкруги казковi шати – снiговим шаром уквiтчанi вiти дерев, а пеньки стоять з височенними на них слiпучо-бiлими шапками, мов зустрiчають вас старовиннi бояри у фантастичних володiннях царя Берендея.

Так i здається, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде нiжна Снiгуронька й тихо-тихо привiтає вас:

– Чолом тобi, охотничку-стрiлочку! Нi пуху тобi ще й нi пiр’ячка!

А ви мчите, а ви мчите, а за вами сани, а на санях дiжка, i сокира, i вiрьовка, i сiль…

Идет он густою тайгою,

Где пташки одни лишь поют.

Не всю путь до перемоги над лосем, певна рiч, буде так весело, бо людина – є людина, отже й ви, розумiється, вiдчуєте через два-три тижнi втому, але ж, я гадаю, що ви вже почуваєте, що й лось притомився, бо слiди його все глибшi, все важчi.

Пiдбадьорiться, – ось-ось перемога!

Ви вже бачите, як перевтомлений звiр хапає язиком снiг i все частiше, все частiше вiн його хапає. Тому доказ – довгуватi ямки обабiч лосьового слiду.

Щоправда, ви вже весь паруєте, як киплячий самовар, але то нiчого: бiльше руху, бiльше енергiї!

Вже недовго…

Днiв через п’ять-шiсть ви вже наближаєтесь до лося, бо вiн уже не бiжить, а тяжко йде, ступає.

За два-три днi вiн од вас не далi як на п’ятсот метрiв!

Натиснiть, голубе, натиснiть!

Аж ось ви бачите, що звiр упав. Потiм пiдвiвся, ступнув разiв iз десять i знову впав. Ще раз пiдвiвся, двiчi ступнув i впав.

Лежить!

Ви пiдбiгаєте на лижах до нього і падаєте на звiра.

Звiр тяжко дихає, i ви тяжко дихаєте.

Звiр висолопив язика, i ви висолопили язика.

Отак звiр i ви лежите днiв зо два!

Але яка радiсть розтинає вашi груди! Бо ви зверху!

Приблизно днiв через два звiр тяжко пiдносить голову, повертає до вас свою вкрай стомлену морду!

– Стрiлятимеш чи рiзатимеш? – питає.

– Почекай, дай трохи вiдсапну! Вiдсапуєтесь далi…

– Ну, що ж, – каже лось, – не хочеш убивати, почвалаю я далi: я звiр, а ти мисливець, менi вiд тебе тiкати треба!

– Та полеж, – кажете ви, – вiдпочину й застрелю!

– Нi, побiжу, – я гордий! Iзсунься з мене, бо я не встану!

Пiдвiвся лось i почвалав.

Але вiн далеко не пiде, – ноги вже йому не служать, i вiд смертельного гону в нього невроз серця.

Ви пiдводитесь i стрiляєте.

Лось – мертвий, а ви поки що живий.

Тодi вже бiлуйте, солiть м’ясо, напинайте шатро, встановлюйте радiостанцiю, визначайте орiєнтири й викликайте радiограмою дружину з дiтьми.

Приїздить родина, може, ще хтось i знайомий завiтає – ну, тут уже бал i все таке iнше.

Святкуєте, доки не з’їсте всiєї солонини з лося.

Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потiм повiсити її в кабiнетi й увесь час задаватись, що ви вбили лося.

А як дружини не викликатимете, – грузiть солонину на санки й додому.

Коли повернетесь додому, в Києвi буде вже двi лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля.

Я про неї вже згадував. Мiй приятель хотiв був подарувати менi ту голову з страшними рогами:

– Забери, – каже, – будь ласка! Трофей же який!

– А чого, – питаю, – ти сам не пишаєшся з такого трофею?

– Та куди ж я його приткну? У передпокої – в хату не ввiйдеш, в кабiнетi – теж нема де повернутися! Сама тобi голова! Забери, будь ласка, я доплачу!

1946