Дика гуска – це таки справжня гуска, тiльки – дика.

Її можна їсти, – так, як i свiйську гуску, – з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею i так.

Рiзниця мiж дикою гускою й свiйською гускою та дикою качкою така, що дика гуска нiколи не плодиться в нас на базарах, i для того, щоб її смажити навiть так, без пряженої капусти й без яблук, – її обов’язково треба заполювати.

А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Українi дуже-дуже рiдко плодиться, а тiльки перелiтає навеснi на пiвнiч, а восени – на пiвдень, – отже, тiльки ранньою весною й пiзньою осiнню можна похвастатися, що:

– Та, – мовляв, – гусей там набив! Приходьте!

Говоримо ми це без нiякої пихи, говоримо ми це iз скромнiстю, властивiстю, як ви знаєте, притаманною кожному справжньому мисливцевi.

Полювали ми з приятелем пiзно восени дикi качки на рiчцi Оскiл, на Куп’янщинi.

Рiчка Оскiл – чудесна рiчка, з прозорою, лагiдною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лiвому березi луками, що дивляться на свiт божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями.

Та й не тiльки цим славна рiчка Оскiл, а славна вона найбiльше тим, що водиться в нiй дуже рiдкiсна риба – верезуб.

А може, й не верезуб, а щось iнше, а тiльки я прекрасно пам’ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповiдав, що в їхньому Осколi таке плаває, що бiльше такого нiде не плаває.

Ну, бог з ним, хай плаває.

Полювали ми, значить, полювали там дикi качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску – казарку.

Правду, як i завжди, казавши, дика гуска ота повз нас i не летiла, i не пливла, проте ми її заполювали.

Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюваннi єсть свiй стиль, отже, трудно менi все це типiзувати, щоб зрозумiло було всiм.

Заполював гуску мiй приятель, бо в нього було бiльше набоїв, а я свого гаманця забув удома.

Але вiн мене заспокоїв.

– Ти, – каже, – не хвилюйся i з заздрощiв не мiнись: їстимемо разом!

Казарка була бита на крило, а так бiльше нiчого в неї прострелено не було, i вона собi ходила, і навiть доки ми збиралися їхати на станцiю, ходила по хатi й почала вже їсти крихти з паляницi й пити воду.

Ми довгенько збиралися виїздити на станцiю, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичнi люди, потiм спiвали отiєї, як пак вона? – та отiєї, що ото:

Де ти, хмелю, хмелю, зимував,

Що й не розвивався…

Як їхали на станцiю, спiвали вже не про хмiль, а про огiрочки:

Сама буду поливати

Дрiбною сльозою…

А хазяїн, сидячи на возi, дуже голосно й високо-високо виводив:…сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю!

Так голосно й так високо, що вискакували з дворiв люди й дивилися нам услiд.

– Що воно таке? – питалися вони.

– Охотники поїхали!

Спiвали ми аж до самої станцiї.

На станцiї сердечно попрощалися з хазяїном i сiли у вагон.

Нам з приятелем хотiлося спiвати ще й у вагонi, але на бойовi й героїчнi пiснi в нас не вистачало вже в голосах металу, i спромоглися ми тiльки на журно-мiнорне:

Думи мої, думи мої,

Лихо менi з вами.

Дiйшли до запитання:

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину? –

та й замовкли.

Позiхнули й сказали один одному:

– Будемо, мабуть, спати!

А гуска-казарка з нами.

Лаштуємося ми спати.

Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалi не додумалось, – постала, отже, проблема, де гуску приткнути.

Їхали ми у м’якому вагонi.

Приятель таки додумався.

– Я, – каже, – вiзьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидiтиме! Сплю я не дуже мiцно, скорше – сторожко я сплю, от я її утихомирюватиму, як вона занепокоїться!

– Ну, – кажу, – добре!

Полягали.

Прокинувся я вранцi, дивлюсь – сидить мiй приятель, спустивши iз верхньої полицi ноги, й мугиче:

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?

– Чого, – питаю, – такої сумної та ще й зранку? Приятель, нiчого не кажучи, простягає позад себе руку, щось таке бере й показує. Дивлюся: казарка. Але вже не жива, а мертва.

– Упокоїлась, – питаю. – Як же це так?

– Виходить, – каже, – приспав! А я ж сплю не дуже мiцно, – скорше сторожко я сплю! I от бачиш!

– Та бачу, – кажу. – То ти й спiвав би вже:

Чом вас лихо не приспало,

Як я дику гуску?

Дискусiї про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюваннi, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїїлася власною смертю, тобто вона дохла, – тривали недовго.

Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч i на крило, а проте пiдстрелено, i що вона, як дуже часто трапляється з пiдранками, потiм потихесеньку дiйшла.

А про те, що казарка спала з приятелем на верхнiй полицi, у м’якому вагонi, в поїздi Куп’янка – Харкiв, забути i нiкому не говорити.

Так i зробили.

Гуску з’їли по приїздi на другий день.

Усi крiпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрiзала в неї крила, стулила їх, нiби як вiялом, i заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабiнетi мого приятеля, щоб i кабiнета прикрасити i щоб крила тi повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.

Приятель дивився на таку до себе увагу та лагiдно й каже дружинi:

– Дякую тобi, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий цi крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красивi, вони так оздоблять твою кiмнатку! Та ще до того це буде мiй тобi, моє серденько, скромний подарунок.

Та й поцiлував мiй приятель свою симпатичну дружину.

А вона його поцiлувала.

Як вороги взагалi весняної охоти, ми здебiльша полювали дикi гуси восени, коли вони летять у вирiй, зупиняючись у нас, щоб вiдпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини.

Вночi вони пасуться, а вдень прилiтають на озера i плавають собi, весело гегочучи.

Одно кепсько, що нiколи вони не плавають бiля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великi, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко.

Дика гуска – птиця вельми обережна й вельми сторожка, пiдкрастися до неї важко.

Випадково, ясна рiч, може на вас налетiти табун гусей, випадково iнодi можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, – але що то за полювання, коли воно випадкове.

Справжнiй мисливець на випадковiсть не розраховує, йому iнтересно полювати за певним планом, за певною системою!

Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку нiхто не дасть вам назви:

– Тигряча смерть!

Одної благодатної осенi ми з приятелем вирiшили пополювати дикi гуси як слiд, по-справжньому.

Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнiв зо два, а то й бiльше.

Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузi під ожередом сiна, увечерi, пiсля того, як постояли на качачому перельотi.

Був iще з нами чудесний охотник, Йосип Явдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту.

Слухав вiн, слухав нашi суперечки, а тодi й каже:

– Нi, хлопцi! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска – звiр дуже мудрящий i пiдлiзти до неї нiкоторого способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озерi силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосiб, щоб гусей настрiляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадаю, чи пiсля турецької вiйни, чи пiсля гапонської. Нi, мать-таки, пiсля гапонської! Так-так, пiсля гапонської, бо пiсля турецької я ще парубком був, а пiсля гапонської Василя мого ми хрестили. Пiсля гапонської, значить. Да! Так пановi тому дуже кортiло гусей настрiляти! От вiн i придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур’яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого камiння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влiзти, сидiти й стрiляти. I зробив вiн це задовго перед тим, як гуси прилiтають, щоб птиця звикла, що щось также стирчить в озерi. Тодi вона не боятиметься нi сiдати бiля бочки, нi пiдпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч i велике, так неглибоке, – поставити серед нього бочку можна. Поставив вiн…

– Ну, й настрiляв?- з цiкавiстю запитали ми.

– Настрiляти вiн, що й казати, не настрiляв, бо в суботу перед недiлею, коли вiн мав приїхати й у бочку сiдати, капоснi хлопцi з бочки камiння повикидали й цiлу нiч з тiєю бочкою в озерi товклися! А спосiб, самi бачите, дуже хороший!

Ми вхопилися за цей спосiб.

Дiстали пiдходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого камiння й обтикавши бур’яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетiти гуси.

Приятель на той час узяв собi вiдпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопцi не покепкували, як з того пана…

Поставили ми її в недiлю.

А на другу недiлю мав приїхати й я, – передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси.

Я приїхав у суботу надвечiр.

– Гуси вже, – каже менi приятель – появилися. I не дуже бочки бояться! Пiдпливають до неї та й, летючи на озеро, не бояться бiля неї сiдати. Сьогоднi можна вже в бочку сiдати. Так як ми будемо, – питає приятель, – жеребок тягтимемо, кому першому сiдати, чи як?

– Сiдай, – кажу, – ти перший, а я завтра вночi сяду,. бо одпросився я до вiвторка.

– Добре!

Так от ми й вирiшили.

Тодi, правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: iдеш на озеро, так заряджай добре рушницю i не надто заряджайся сам.

Вискочило це правило у нас тодi з голови.

Перед виходом на озеро сiли ми вечеряти.

Довгенько вечеряли, бо йти сiдати в бочку треба було перед свiтом – не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собi й вечеряли!

Перед свiтом вийшли.

Рушницi, хоч i важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що грiє (на випадок – змерзне!).

Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сiсти поцiлив, а таки, кiнець кiнцем, поцiлив…

Одвiз я його до бочки.

Бiля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.

Посадив i поплив до берега.

Не встиг од’їхати метрiв з пiвсотнi, чую – гукає:

– За твоє здоров’я! Холодно! Доїхав я до берега, пiдтягнув човна й сiв пiд копицею.

Надiйшов Йосип Явдокимович. Сидимо, куримо. Коли це:

– Рррятуйте! – крик з озера:- Перрекинулась! Рав-ненiя потеряв!

– Бреди, – кричу, – до берега!

– Не вибреду!! – кричить. – Мулько!

Ми з Йосипом Явдокимовичем на човна – I до бочки…

Пiд’їздимо, – бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче.

– Чого ти нiби пiрнути хочеш? – питаємо.

– Р-р-р-ушниця пiрнула!

– Ну, вилазь уже на човна!

– А р-рушниця?

– Потiм рушниця!

Втягли ми його на човна, транспортували до берега.

Сiв вiн пiд копицею, зубами цокотить.

А тут уже й сонечко виткнулося…

Роздягся Йосип Явдокимович, сiв на човна, поплив на те мiсце, де стояла бочка, злiз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.

– Чого тебе, – питаю я в приятеля, – чорти перекинули?

– Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!

– Ну, випий, то зiгрiєшся, в тебе ж там є? – кажу йому.

– Нема!

– Пiрнула?

– Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула!

– Ага! Розумiю! – кажу.

А гуси летять, а гуси летять!

I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають.

– Ну, що ж далi? – питає приятель.

– Кричи, – кажу:

Гуси, гуси, гусенята,

Вiзьмiть мене на крилята –

Та понесiть до матiнки.

– До матiнки, – каже вiн, – далеко! А от якби на гiiч!

1946