Проте їх багато. От нашій Олені Сергіївні не пощастило. Жила вона в оточенні суцільних дурнів. Кругом самі дурні, дурні, дурні…
Під тобою, на першому поверсі,- дурні, над тобою, на горішніх поверхах,- дурні. Ліворуч – дурні, праворуч – так само.
Хочеш у собаку каменем кинути, а не певна, що натомість не поцілиш у дурня.
На першому поверсі – Коропчуки.
Що про них Олена Сергіївна може сказати?
– Бачили таких дурнів? Діти їм онуків на суботу та неділю покидають, самі на гульки, а старі з онуками забавляються, носи їм зашмаркані витирають! Тьху ти, господи прости! Дурні, як є дурні. Замість того, щоб посидіти на лавочці, як годиться, стара Коропчучка моркву тре, сік чавить, бо малим, бачте, вітаміни потрібні! Ну ви бачили таку дурну?
На третьому поверсі – Адамчуки.
Що про них Олена Сергіївна сказати може?
– Бачили таких дурних? Всі гроші на книжки, та на газети, та на журнали тринькають. Ну не дурні люди? Не мають куди гроші подіти. Він мало не щодня стосами книжки з книгарні пре, вона з поштової скриньки оберемками журнали та газети виймає! Це ж, дурні, яку прорву грошей на передплату всадили? А книжки? Де вони складати їх збираються? Коли ви вже такі грамотні, бібліотека громадська є. Ні‑і, дурних не сіють, вони самі родяться!
Праворуч – Лісовенки.
Що про них Олена Сергіївна сказати може?
– Дурні, їй‑бо, дурні. Обоє, що він, що вона. Він на якісь вечірні курси записався, бігає, як підвіяний, а вона їхнього Генку конопатого у музшколу водить. Ойстраха, дурепа, хоче з нього зробити. Та й Ойстрах, як розібратися, що таке? Забери у нього скрипку – ціле нічого.
Ліворуч – Баранови.
Що про них Олена Сергіївна може сказати?
– Він, дурний, мало не щодня на отой свій самашечий футбол бігає, а вона, дурепа, нічого йому не каже! Сміється, радіє, дуреписько, що чоловік десь гасає. Хе, чоловік на футболі! А ти, дурна, знаєш, чи він на футболі? А може, він до якоїсь Дуськи завіявся? Ти, дурепо, піди перевір спершу, яким повітрям, на якому футболі він дихає і з ким дихає, а тоді вже й радій. Та що ти з дурної візьмеш? Дурна і є дурна. І він дурний, і вона дурна.
Самі бачите, не пощастило Олені Сергіївні на сусідів. Іншим випадає таке щастя, так уже на роду написано, жити‑бути серед розумних людей, а Олені Сергіївні не судилося.
Та коли б то лиш сусіди – суцільні дурні, ще півбіди, але ж поспіль усі!
Он двірничка махає мітлою.
– Мете? Дурна – дурна і є. Що ж ти, дурепище, теє листя змітаєш‑згортаєш, як завтра воно знову насиплеться? Виходить, знову мети? Ну і мети, коли потерпіти не можеш, доки все листя з дерев опаде. Мети, дурна, мети! Мені однаково, не моїми руками мететься, але ж обидно, що такі дурні люди на світі є!
Листоноша пошту несе.
– Несе! Пре! Бачили таку дурну? Дурна – бо дурна. Це ж треба було отак сумку напакувати? Це що ж тобі, дурній, ліньки двічі за листами та газетами сходити? Ні‑і, таки дурна‑а‑а! Дурна, аж крутиться!
В газеті:
– Читали таке? Дівчина на пожежі обпеклася. Телят на фермі рятувала, ферма зайнялася, вона, дурна, обгоріла. Чому дурна? Бо не розумна! Чого ж ти, дурище, у вогонь лізеш, хіба не знаєш, що він пече? Бачиш, що горить,- тікай щодуху. Ні, вона у вогонь полізла. Телят врятувала, хай би горіли б вони вогнем ясним, а сама обпеклася. Ну добре, обгоріла, то дурній вічна пам’ять. Але ж кругом неї дурні! Півсела дурних збіглося у лікарню, шкіру їй свою позичити на вічне віддання. Щоб їй, дурній, шкіру нову пересадити на тих місцях, де вона обгоріла. Ну, бачили таких? Власну шкіру – на вічне віддання! Що вона, потім віддасть вам ту шкіру, поверне, як оклигає? Та скажіть ви мені, хіба у розумної людини є зайва шкіра, щоб отак, ні сіло ні впало, комусь її позичити на вічне віддання? Ні‑і, у розумних людей зайвої шкіри не буває, то тільки в дурнів!
Настав час, прийшла смерть за Оленою Сергіївною… Прийшла, стала в порозі, косу мантачить:
– Збирайся, небого! Досить потоптала моріжку, тепер упокоїшся!
А Олена Сергіївна їй – як з кілочка:
– Тю, дурна! Таке вигадала! А чого ти худюща така, одні кості? Знаю, знаю, тому, мабуть, що сала не їла, а коли б не була така дурна та їла сало і за сніданком, і за обідом, і особливо на вечерю, то не була б така худа…
Смерть отетеріла, розгубилася і попхалася назад у двері, об одвірки косою видзвонюючи.
Зосталась на цьому світі Олена Сергіївна. Невмируща вона якась. І то сказати – мабуть, самі лиш дурні мруть. Просто дивно, чому їх так багато на цьому світі залишається?