— Бий тебе хвороба! — дід Трохим із досади аж шапку на підлогу жбурнув. — Від самісінького ранку по кабінетах товчуся, і хоч би тобі хто щось путнє порадив. Казала ж баба: сиди, старий, удома і не рипайся. Не послухав. Понесла мене нечиста сила до фельдшерки…

Фельдшерка підозріло зиркнула на ґулю, що всілася під лівим оком діда, поцмокала язиком, зазирнула у якусь книжку, знизала плечима, а тоді сказала:

— Перескочте, Трохиме Петровичу, в райлікарню. Бо ця ґуля якась ненормальна: біля повіки червона, наче ніс у алкоголіка, а нижче — синя, ніби руки в першокласника. Покажіться хірургу, Петровичу, бо я боюся.

Дід Трохим теж боявся. Тому не став гаяти часу і попросив сусіда в темпі підкинути його «Запорожцем» у містечко.

Підстаркуватий хірург сидів за столом і щось натхненно творив на аркуші паперу кульковою ручкою. Даремно чекав відповіді на привітання дід Трохим: лікар і на секунду не полишив свого заняття.

Намагаючись привернути до себе увагу, дід кілька разів кахикнув у кулак.

— Слухаю вас, — нарешті озвався хірург, не відводячи погляду від паперу.

— Та ось…

— А-а, синець. М-да… Те-екс… Гарненька ґулямаха. На жаль, не по моїй лінії. Зайдіть до дерматолога.

Дерматолог кудись поспішав. Кинувши миттєвий погляд на ґулю, спитав:

— Свербить?

— Ні, — мотнув головою дід. — Ниє, бий її хвороба!

— Якби свербіла, було б по моїй лінії. А так… Покажіть інфекціоністу.

— Ні, не моя це болячка, — досвідченим оком оцінив ґулю інфекціоніст і відфутболив діда до онколога. Той — до окуліста.

— Диваки, — знизав плечима окуліст — єдиний лікар, котрий нічого не писав і не робив заклопотаного виразу обличчя. — Блудять у трьох соснах. Хіба не ясно, що це флюс од зуба? Ідіть до стоматолога, дідусю.

— Та…

— Сміливіше, дідусю, сміливіше. Стоматолог у нас хлопець бойовий: і оком моргнути не встигнете, як той клятий зуб зацокотить у тазику. А до вечора й ґуля стухне.

— Але ж…

— Дідусю, хіба у ваші роки є страх перед чимсь? — підштовхнув до дверей діда Трохима окуліст. — Сміливіше.

Стоматолог і справді був вельми рішучою людиною. Не встиг дід переступити поріг кабінету, як одразу ж опинився в кріслі.

— Ширше рот! — тренованим голосом старшого роти скомандував він. І тут же розреготався:

— Це який жартівник направив вас до мене? Тут же жодного зуба. Голо, як у Каракумах. Повертайте голоблі до хірурга.

— Бий тебе хвороба! — кисло скривився дід Трохим, вийшовши з поліклініки. — День як із димом пустив, а так і не довідався, що прикладати, аби ґуля скоріше стухла. Тьху! І треба ж було тій дровиняці вирватися з-під сокири і хлиснути мене межи очі…