За сніданком дружина нагадала мені:

— Миколо! Треба б цементу купити. Свиня он хлів розвалила. Скоро в дірку вилізе. Пройдися до центру, може, там хто вивезе…

Поснідавши, я рушив з двору. Назустріч — кума Люба. Ну як тут проминути, не пожартувавши? Адже сьогодні перше квітня.

— Кумо, — кажу, — чула, цієї ночі у фермера трактора вкрали.

— Ой ма… — сплеснула руками та. — А він же нам обіцяв город виорати. Побіжу на хвилинку до сусідки.

«Тепер, — подумав я, — знатиме все село, чого й не було…» А навстріч мені — захеканий сусід Олександр. Я до нього:

— Чув, Сашко? У фермера в складі, де цукор, стіна впала і мішки з цукром — у грязюку. Де чистіше, зібрали, а решта в грязі лежить. До чаю не піде, а на горілку — якраз.

У сусіда очі загорілися, поспішив додому. Бачу, за хвилину вискочив із порожніми мішками під рукою і побіг до фермерського господарства. «Клюнуло», — подумав я, усміхнувшись.

Після обіду до мене завітала кума.

— Була я оце в центрі села, то бачила твого брата Івана. Переказував, щоб зараз же йшов до нього. Якась машина привезла цемент, то, як братимеш, поквапся або хоч гроші передай, бо довго не стоятимуть.

А мені цементу саме й треба. Вже хотів іти в хату по гроші. Та згадав: сьогодні ж перше квітня!

— Гаразд, — кажу Любі, — спасибі.

Вона зачинила за собою хвіртку, а я сміюсь їй услід:

— Хотіла купити мене? Не вийде. Знаю, який сьогодні день.

А ввечері завітав брат.

— Чого не приїздив по цемент? Хоч би гроші передав. Марка 500, і недорого… Тепер хтозна, коли привезе.

— Та я думав, що кума…

Іван сміється, зрозумів. А мені не до сміху. Дізнається дружина — перепаде під саму зав’язку. Боком мені вийдуть жарти на перше квітня!

с. Погреби

Прилуцького району

Чернігівської області.