Сталося це років зо тридцять тому. Якось у наш обком партії прибув інструктор аж із ЦК КПРС, з Москви, — перевіряти, як в області поставлено лекційну пропаганду. А це не жарт, коли зацікавилися рівнем ідеологічної роботи! Наслідки могли бути які завгодно! Тому першого ж вечора завбачливо влаштували похід до ресторану. Та тут на обкомівців чекав прикрий сюрприз: московський гість навіть не пригубив чарки. Заявив, що він непитущий. І що ти йому скажеш? Що не п’ють тільки хворі та падлюки?
І другого дня, і ще й наступного інструктор ЦК демонстративно не вживав алкогольних напоїв. Вважай, шив господарів у дурні: з усіма сідав за стіл обідати чи вечеряти, але коли йому наливали чарку, відсував її. Зате надто скрупульозно вникав у роботу лекторів, заносячи у свій блокнот найдрібніші «проколи». От обкомівці й захвилювалися. Доповіли секретареві з ідеології. Той насупив брови: «Так діло, хлопці, не піде! Думайте, як напоїти, інакше навіщо вас тут тримають?»
Хлопці поміркували і вирішили: треба везти гостя до Латайка. Володимир Латайко — на той час лектор Магдалинівського райкому — вигадливий та дотепний, за словом у кишеню не ліз. Перед ним і поставили чітке завдання: придумати, як візитера за будь-яку ціну напоїти. «Буде зроблено! — козирнув Володя. — У нас і не такі напивалися!»
І під вечір завіз гостя у Котівку до знайомого голови колгоспу. Там накрили таку «поляну», що куди й королівській. У бідонах парували борщ, вареники з сиром, капустою й м’ясом, на тарілках — смажені карасі і запечені кури, шашлики, кільця домашньої ковбаси, навіть ковбик, горами — пампушки і пиріжки з потрібкою і т.д., і т.п. А горілки — хоч залийся.
— Така у нас традиція — не скупитися, щедро частувати дорогих гостей, — пояснив Латайко. — А ще зверніть увагу: на столах — гранчаки. Це також наша традиція — ера гранованих стаканів у Магдалинівці ще не минула…
Пам’ятаєте стакани, які справді були в ужитку і називалися гранчаками — кожен на 250 грамів? Де їх тоді роздобув Володимир Латайко, він і досі не признався. А налив усім по вінця. Бо у Магдалинівці і третя була, виявляється, традиція — за першим тостом випивати повну й до дна.
— Товариші, — поважно підвівся Латайко, — а першу чарку пропоную випити стоячи за рідну Комуністичну партію — натхненника і організатора всіх наших перемог!
Усі, кому пощастило там бути, потяглися до склянок. А московський гість на якусь мить аж отетерів, закліпав очима. Подивився розгублено то на одного, то на другого — і також схопив гранчака, з якого аж хлюпало через край. Бо як же це йому, інструктору найвищого ЦК партії, та відмовитися пити за неї?! Що подумають? А що скажуть? І як витлумачать та донесуть?
Неважко здогадатися, що, коли він перехилив повну склянку горілки, наступні пішли, як по маслу. І скільки їх «пішло», гість навряд чи рахував. Назад у Дніпропетровськ його повезли лише наступного ранку. А тоді ще пиво на розлив у нас продавали з цистерн. То тільки в’їхали в місто, на очі всім і потрапила бочка з пивом.
— Піво, рєбята, піво! — заволав московський гість і ледве не на ходу вистрибнув з машини — так його мучила спрага!