Деренчук занедужав. Викликав лікаря. Десь через дві-три години… дзвінок.
Хворий відчинив двері. На порозі стояв дільничний медпрацівник, тримаючись за серце. Білий, як крейда. Ледь вимовив:
— Лікаря викликали?
— О, Боже! — злякався Деренчук. — Вам зле?
— Валідолу!.. І посадіть мене…
Господар обережно посадив його на стілець, дав таблетку. Посмоктавши пігулку, той попросив:
— Мені б полежати…
— Звичайно, звичайно, — захапався Деренчук. Поклав на своє ліжко.
— Певно, тиск підскочив, — поставив собі діагноз лікар. — Вибачте. Завдаю вам клопоту.
— Пусте. Адельфан допоможе?..
— Адельфан? Можна. Тільки його приймають після вживання їжі. А у мене шлунок порожній.
— Вам принести страву сюди?
— Бажано. Щиро дякую.
Поївши, медпрацівник проковтнув ліки. Закрив очі. Тихо мовив:
— Я, здається, посплю. Хто б не питав — мене немає.
Спав він довго. Години три. Проснувся, зібрав свої речі. Уже біля дверей, уважно подивився на Деренчука:
— У вас, голубчику, поганий вигляд. Завтра до мене на прийом!
— Але… — відкрив рота господар.
— І ніяких «але»! — суворо наказав лікар. — Завтра!.. Бо сьогодні у мене ще один виклик…