Мій односелець Андрій Юхимович був завзятим мисливцем. Якось ізвечора, нагрібши в лантух соломи, він пішов на край лісу, де раніше бачив багато заячих слідів. На узліссі нагорнув навколо себе снігу і накинув на кожух простирадло — замаскувався. Неподалік на снігу темніла принада — жмут сіна і кілька буряків.

Було тихо, мов у вусі, з села донісся ледь чутний гавкіт собак. Андрій насторожився. В цю ж мить з його голови знялася сіра кроляча шапка і, пролетівши метрів зо двадцять, упала на сніг.

Оговтавшись, Андрій добрів до шапки, тремтячими руками насилу натягнув її на голову, на якій в усі боки стирчав наїжачений з переляку чуб, та й почалапав додому.

Аж через кілька днів наважився розповісти цю майже містичну історію своєму кумові. Уважно вислухавши, кум Василь, як досвідчений мисливець, зробив такий висновок. Закутавшись у простирадло, Андрій залишив відкритою шапку з кролячого хутра. Нічний хижак сова, не розібравшись, у чім річ, згарячу вп’ялася своїми пазурами в Андрієву шапку, прийнявши її за зайця. А коли відчула, що це щось не те, випустила й безшумно полетіла далі.