Раз хотів я на Десну

запастись путівкою;

взять за будь-яку ціну,

оплатить готівкою.

 

Дав заявку (трудно так

з чергами триклятими!).

Та сидить там мій земляк,

справі цій сприятиме.

 

Ось ходжу до земляка

цілими вже тижнями.

Гнат Кузьмич зв’язків шука

з трестами суміжними.

 

— Брак путівок — це наш бич!

Що ж, ми в «Плодоовоча»

візьмем,— каже Гнат Кузьмич,

-у Петра Петровича.

 

Йду, питаю, чи дістав,

нижче травки стелиться.

Каже: — Був, ходив, питав,

— ні мичить, ні телиться!

—   Що ж там жде попереду?

—   Ну, Петрович обіцяв,

—   ви прийдіть у середу.

Вже й не йшов я, а летів,—

знову слів метелиця.

Він руками лиш розвів:

—  Ні мичить, ні телиться…

Тою самою — в чім річ? —

ошелешив фразою.

Йду від нього — друг навстріч,

все йому розказую:

—  Вже діждусь путівки, як

стане баба дівкою.

Отаке мені земляк

витворя з путівкою.

Тож буває — в Кузьмича

мов диявол селиться!

Я до нього — одвіча:

«Ні мичить, ні телиться».

Друг прорік, практичний муж:

Ясно, що селилося.

Дав би йому добрий куш,

зразу б отелилася!