Мовила жінка до чоловіка:

—  Свято надходить, Семене

«Шити-білити, завтра Великдень»,

Так оце зараз і в мене!

Я оце Лесика погодувала,

Вклала його у коляску.

Йди з ним у сквер,

а я з’їжджу на ринок…

Добре? Зроби таку ласку!

—  Ла-а-дно…—

Пристукнув за нею він двері.

Став і потилицю чуха:

«Як же одразу я не додумавсь?

От головешка, два вуха?

Зносить коляску згори та нагору?

Тож ізварила макітра!

Хай собі Лесик поспить на балконі!

Зовсім не гірше повітря!»

Так і зробив він.

Вивіз коляску.

(Чи не для того й балкони?)

Днина груднева свіжа, морозна,—

сюди самі тобі йони!

«Люлі, синочку, наче в садочку…» —

Тато приспівує басом…

Тихо, навшпиньках йде із балкона —

Спи, а татуньо тим часом…

Спить дитина так що ну!

Сон міцний в малого.

Татко радий — щодо сну

Хлопчик весь у нього…

Та сонненьке в пелюшках

Наловило рибки.

Плаче бідний той дітлах

, Пнеться стати дибки…

Люди чують унизу —

Щось-бо хлипа наче…

Леле, явно поблизу

Десь дитина плаче!

Хтось гукає: — Онде…

Он! – Де?

 

— Та он… будь ласка:

Проти скверика балкон!..

Голуба коляска…

А батьки ж…

Дорослі де?

Чверть… і півгодини —

Та ніхто із них не йде

З хати до дитини.

В дім юнак побіг. Дзвонив,

Стукав їм у двері —

Теж ніхто не відчинив…

Люд зібрався в сквері.

Хтось порадив телефон —

Викликать пожежну

Й по драбині на балкон

Лізти обережно…

— Ні, в швидку… нуль-три дзвони!

—Крикнув дід похилий.—

Мо, почаділи вони?

Досі б відчинили!

Гамір… Зойки… Співчуття…

Вся юрба в тривозі:

— Аж заходиться дитя…
Мерзне на морозі…

Раптом визвався в юрбі

Сміливий хлопчага.

І вже лізе по трубі

Юний молодчага.

Цей би, мабуть, досягнув

І до піднебесся.

О, вже руки простягнув

 

До малого Леся.

 

Ось уже його схопив,

 

Вдерся до кімнати.

 

А там… батечко хропе,

 

Хоч коти гармати…