Гумореска Бориса Поліщука Діло принципу

Ми з сусідом Юрком ідемо на сесію сільської ради. А по дорозі розробляємо тактику. Генеральну лінію визначаємо.

 

— Сьогодні, — каже Юрко, — будемо про місток говорити.

 

Це про той, що над канавою біля ферми. І невеличкий він, метрів два довжиною, а багатьом уже в’ївся в печінки. Колеса від возів на ньому, як сірники, ламаються. А деякі доярки вже по три рази в канаві побували. У дірки провалюються.

 

— Давно вже пора його полагодити, — і я розмірковую по-хазяйськи.

 

— А пора, — зітхає Юрко.

 

— Це чого так важко? — питаю.

 

— Позавчора в тій канаві бабралася й моя Ольга. Прибігла додому з обчухраними ногами, люта, як тигриця. Ночував у хліві на сіні.

 

— Добре, що хоч лупня не дала.

 

— Якби зазівався, то дісталося б, як Сидоровій козі.

 

— І хто ж це запропонував поговорити про ремонт містка?

 

— Василь Кожух.

 

— Це той, що верховодить у товаристві по захисту бездомних котів?

 

— Той.

 

— Будемо голосувати «за». Василь — позитивний чоловік. Минулого разу підтримав нас, — визначив я нашу з Юрком позицію щодо першого питання.

 

— А друге питання — про Глинянку, — прокашлявся Юрко.

 

Не від простуди шкребе в Юрковому горлі. Ота миршава річечка Глинянка за дурної голови може підступитися нам аж до самісінького порога.

 

— А це вже зовсім нікуди не годиться, — пропав і в мене настрій. — Це ж половині села заллє городи.

 

— Буде, ой буде людям клопоту…

 

— Коваль коня підковує, а жаба й собі наставляє ногу, — розбирає мене зло. — Вже й Курячий Перелаз надумався із рівчака зробити Каховське море.

 

— І для чого, питається? Краще б відремонтували медпункт.

 

— І хто ж це до такого безглуздя додумався?

 

— Степан Кнур.

 

— Це той, що в спілці благородних?

 

— Той.

 

— Гм… Ти дивися… Непоганий же чоловік.

 

— Та наче нівроку.

 

— Заковика, — взяв мене великий сумнів. — Благородні ж ні разу не стромляли нам палиці в колеса.

 

— Не було такого.

 

— То якось же не того… Не годиться ставати їм упоперек.

 

— Таки буде по-свинськи.

 

— Значить, треба підтримати Кнура. Будемо голосувати «за», — визначились ми з Юрком і щодо другого питання.

 

— А на закуску буде на сесії про газифікацію села, — розцвів як маківка Юрко.

 

— Хороше питання, — потеплішало і в мене на душі. — Так уже набридло махати біля дров колуном, що скоро нагупаю собі грижу.

 

— А я вже її маю, — признався Юрко.

 

— Нічого, тепер заживемо, наче в раю.

 

— Ніякого тобі не треба буде виносити попелу, ніякої тобі не буде копоті, — розсміявся Юрко.

 

— Чия ж це розумна голова таке добре діло запропонувала?

 

— Федір Ряжанка наполіг.

 

— Це ж який Ряжанка?! — кольнуло мене в ребро.

 

— Та він же в нас один, — здивувався Юрко. — Свиням товч видає.

 

— Та я не про те, — відчув я, що пахне якоюсь халепою. — Ти мені краще скажи, чи той Ряжанка не в капосній спілці чуйних?

 

— Він уже звідти переметнувся до справедливих.

 

— Що?! — ледве не впав я посеред дороги. — Він уже в справедливих?! Тим паче, будемо голосувати проти! Категорично проти!

 

— Слухай, — покрутив Юрко біля скроні пальцем. — Ти часом не вдарився головою об одвірок? Наші ж хати крайні. Нам найпершим проведуть газ…

 

— Юрко, — кажу, — не розпускай нюні. Краще я наживу сім гриж, краще топитиму сирою вербою і зроблю з хати кузню, а Ряжанці не поступлюся. Він із своїми справедливими вже тричі голосував проти наших пропозицій. Нам теж треба провчити їх. Тут діло принципу…