Ну, чому я мушу чукикати літературу? Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу? Офіціально? Ні!
А серцем, душею, болем моїм?
Чому? Чому такий біль у мене не тільки за “провалля” в літературі, а за особу талановиту, за її поведінку навіть в особистому житті?..
Для літератури мало кришталевої чистоти, література — це перл у кришталях і чистота в найчистішому.
Який жах (а може, й не так уже страшно), що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури.
Я їх бачив, з ними говорив, за одним з ними столом сидів, пив, їв, розмовляв, сміявся, жартував…
А потім читав.
19 грудня, 49. А ви коли-небудь бачили прикажчика в літературі? Такий собі:
— Чево ізволіте? Ямб? На скільки порцій?!
І такі єсть! Ну, бог з ними.
19 грудня, 49. Розписався…
Ну, добре — Вишня вже єсть. Так сталося…
Життя міняється, люди інші, змінилися… “Ми вже не такі, як були…” і т. д. Все це так. Все це вірно. А література? Я ж розумію, що ми пишемо не те і не так, як колись…
А чи шукав хтось із нас нові слова (так, так — слова!)? Нові літературні ситуації, нові прийоми, нові навіть зап’яті?..
Ви розумієте, про що я хочу сказати!
Я вже старий, працюю в літературі тридцять літ! — але я прагну, хочу, — до болю хочу! — сказати якесь таке слово і в якійсь такій новій ситуації, щоб і ми, письменники, не пасли задніх у нашому житті…
От! Перетворення природи… Не буде пустель, пісків, чорних бур! Ліси… Дерева… Ставки…
А в літературі? Хіба в літературі нема пустель, нема байраків, чорних бур, суховію?
А чому ж ми не беремося (рішуче!) за насадження нових дубів у літературі?
Не думайте, що я не бачу різниці між лісом і літературою! Бачу!
Але для того, щоб щось посадити чи посіяти, треба бур’яни виполоти… Полоти треба!
А ми хіба за це взялися?
От сидить у літературі якийсь будяк N. приміром.
Він розрісся, вкоренився, такий собі аж ніби хороший, — а по-справжньому: росте, висмоктує з літератури соки, а для літератури ніякої з нього користі.
Та хіба таких мало?
Скільки ж їх, що притулилися, присмокталися літератури?!
А соки для них давай! Щоб вони жили!
25 грудня, 49. Шістдесят літ! І мені здається, що хтось, десь прожив оті шістдесят літ, а не я! Невже я вже такий старий?
Який тягар — шістдесят літ!
Іноді мені так хочеться “підскочити”, “перевернутись”, пограти в покотьола… А подумаєш: шістдесят літ! І… зупиняєшся.
Скажуть же: старий збожеволів!
А я ніяк не збожеволів, — мені не хочеться бути старим, і я ним ніколи не буду!
7 червня, 50. Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!
20 жовтня, 50.
Я — письменник.
Прожив я шістдесят уже з гаком літ.
Трудне моє було життя.
Підходжу до фінішу.
Хто ж я, зрештою, такий?
Я — Остап Вишня. Народ мене знає, народ мене любить.
Не для хвастощів і не для самозаспокоєння це я говорю…
Колись, — я говорю правду, — в години роздум’я я вирішив: житиму так, щоб нікому не зробити зла, прикрості.
Толстовське “непротивление”?
Ні! Просто не любив я печальних лиць, бо любив —-сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося.
І от — кінець уже життя!
Хто ж я такий? Для народу?
Я — народний слуга!
Лакей? Ні! Не пресмикався!
Вождь? Та боже борони!
Слуга я народний, що все моє життя хотів, щоб зробити народові щось хороше*
А що я міг таке зробити, щоб народові було приємно?
Я — маленький чоловічок, мурашка, комашинка в народній величі!
І коли я вже волею судеб зробився письменником і визначилася моя робота, я свідомо (підкреслюю це!) думав про одне:
“Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, — щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, — щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися”.
І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, — ніякого більше гонорару мені не треба.
Я — слуга народний!
І я з того гордий, я з того щасливий!”
7 листопада, 50. Література… Ой, як це страшно і як привабливо! Що таке, по-моєму, література?
1) Образи? — Народ!
2) Сюжети? — Народ!
3) Тема? — Народ!
Література — народ!
А що ж, зрештою, таке талант?
Талант?
Це — крила Шевченка! Це — ніжність Лесі Українки! Це — мудрість Івана Франка! Це… і т. д.
А взагалі талант — це народ!!
По-моєму, все!
А решта?
Ну, як собі хочете: хочете — співайте, хочете — декламуйте, хочете — описуйте, хочете — віршуйте…
Це — справа ваша!
26 листопада, 50. Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця!
Визнаю!
Але — щоб мене тут грім убив! — не знає N духу української мови, її аромату, її душевно ніжного-ніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння… Отого, що мати над колискою:
Люлі-люлі, люлечки,
Шовковії вервечки…
Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом:
Мальовані бильця
Пішли до Кирильця…
А з материних уст… Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на майбутнього академіка, стомлена, дивиться та:
Ой ну, котку, котів два
Сірі, білі обидва…
Отакий академік знатиме аромат рідної мови…
19 січня, 51. Був оце в театрі. Танцювала актриса. А я собі сиджу та думаю:
“Ми дивимося, милуємося, ляскаємо, а хто ж із нас подумав, хто подбав про те, чи їла вона сьогодні, чи спала вона сьогодні, чи відпочивала перед тим, як оце перед нами вона танцює, милує нас, веселить нас?!
І хто ж із нас прийде, скаже їй спасибі, сердечне, хороше?
Ніхто!
Тільки якийсь рецензент, заробляючи свій гонорар, кине:
“Носок вона не так поставила!” Рецензент… Я сам рецензент… Якось так виходить (із старих часів, традиція!), що рецензент повинен “крить”! Вони, рецензенти, завжди шукали негативне, — це ж легше, — от вилає хтось когось, і вже! Похвалити — трудніше, треба довести плюси… А мінуси — легше! Крий! І все!
А я, грішний, завжди хочу бачити в людському труді (гра акторська — це великий труд) тільки хороше!
Їду в таксі. Дивлюся на водія… І знову думка: скільки в нього дітей? Чи обідав він сьогодні? І як? Чи образив його хтось? І як би мені хотілося, щоб він був усім задоволений! Щоб співав, їдучи в таксі!
Як би мені хотілося, щоб усі люди, щоб увесь народ співав! Голосно! Щиро! На весь голос!..
20 січня, 51. Були на перегляді опери “Богдан Хмельницький”.
Опера! Справжня!
Гадаю (боюся!), перша опера справжня — радянська.
Трудно мені відразу розібратися, як і що, — це справа серйозна!
Але мушу посвідчити, що це явище на нашому, радянському культурному фронті! Як би хто не дивився на самий факт об’єднання України з Росією.
Будьте чесні: свідомо чи несвідомо діяв Богдан, але це ж зародок дружби народів.
Дружба!
І коли в якогось сукиного сина ще залишилося оте мерзенне: я — українець, а ти — кацап! — хай він буде трижди проклят, бо (подумай!) у стократ приємніше мені цілувати рязанського мужика, ніж бити його по голові.
До чого просто це все!
Так от, щоб дійти до цієї простоти, — скільки крові, мук, страждань!
А як приємно мені тепер, коли я обнімаю щиро, любовно, кріпко Сашу Прокоф’єва, Твардовського, Тихонова, Грибачова!
Як я радуюсь (а я таки радуюсь, отут, за оцим моїм столом), як я радуюсь, коли Ніколай Грибачов, коли Саша Прокоф’єв, Твардовський, Фадєєв, Тихонов, Луконін і всі-всі, — коли вони напишуть щось хороше… Щось для народу. Для нас.
А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я переміг, переборов у собі і заздрощі, і націоналістичну коросту, і все-все…
І я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях своїх, можу прийти до О. О. Фадєєва і сказати просто, чисто, хороше:
— Вітаю! Люблю!
Тридцять п’ять літ я в літературі!
Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Києві — радісний, веселий, легкий…
І я гадаю, що всіма моїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками я маю право сказати всім моїм читачам, всім моїм товаришам по роботі:
— Я люблю вас!
А народові?
Я не маю права сказати народові:
— Я люблю тебе!
Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й проказати:
— Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім’я?
23 лютого, 51. Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися, із своєї, рідної людини? Не з ворога. Ворога треба бити і вбивати…
А от своя, рідна людина, як з неї можна посміятися, щоб її не образити (убити — можна, але ображати… це не однаково)…
Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога,,, а з друга?
Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе.
Тоді тільки ти маєш право сміятися. І тоді людина разом з тобою буде сміятися… із себе, із своїх якихось хиб, недоліків, недочотів і т. д. І буде такий дружній, такий хороший сміх…
Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину, підвищує…
Коли ми виховаємо людину до того рівня, що вона любитиме сміх, як воду, як повітря, як своє, як рідне, без чого сумно жити, — отоді тільки зрозуміють NN. що не можна наслідувати Руданського, бо наш народ хоче сміху не часів Руданського, а нашого хорошого, радянського часу.
Треба підтягати народ до розуміння сміху, хорошого, світлого, того сміху, що ним у комунізмі ми сміятимемося…
25 лютого, 51. Дивне діло: десь отам, на Полтавщині, син лебединського сапожника Михайло Кіндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь, до поміщиці фон Рот, був у неї за прикажчика (я барині ручку цілував. Факт!), оженився в Груні з молодою дівчиною Параскою Олександрівною (Балаш — її прізвище). М. К. Губенкові було вже 33 — 34 роки. Народили вони за двадцять п’ять років (батько вмер 1909 року) сімнадцять дітей. Двічі близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костеві, був один тільки рік! Подумайте — за двадцять п’ять років життя з матір’ю — сімнадцятеро дітей! Злидні злиденні! Коли батько помер, — господи! — та їсти не було чого! Ото мене й старшого брата, Василя (потім він Чечвянський), батько одвіз у Київську воєнно-фельдшерську школу.
І ми 18 — 19-річними хлопцями пішли… Куди? У світ!
Так от… про минуле, про родину… Десь у Груні, перед степом, дві могили: мій батько і моя мати… Хто їх знає? Ніхто!
А вони народили мене, Остапа Вишню, хіба вони знали, що отой хлопчисько, що його мати била віником, а батько гладив по голівці, буде Остапом Вишнею?
Кланяюсь могилам батька та й матері! Ніколи не був у літературі спекулянтом! Ніколи! І не буду!
Не довелося доказати, що я не той, “що греблю рве”, не довелося!
…Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде! А я чесно дивлюся у вікно, І мені так хороше, що я не націоналіст! Ні!
От лежу я, хворий, на канапі і читаю; читаю хворий, умираючий:
На мосту, на переходе,
Светлых улиц поперек,
Мимо девушек проходят —
Только тронут козырек..
Я, Вишня Остап, умираю, а біля мене збоку Саша Прокоф’єв!
Дорогой Александр Андреевич Прокофьев! Прошу тебя! Приди на мою могилу и спой одну русскую песню! Пусть прозвучит русская песня над могилой украинского “националиста”… Того “националиста”, который так любил русский народ, его песню, его слово!
10 березня, 51. Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!
У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом… І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші…
Заявляю урочисто!
Клянусь торжественно!
Ніколи, ніяк, нічого проти народу, а значить, і проти Радянської влади, не зробив злочинного.
Помилявся! Так! Але приходив до народу свого із усіма своїми помилками. Такий, як я єсть. Отакий!
Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не лакействувать перед народом, а служити йому, народові, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь, велику, чудесну, незрівнянну і неповторну честь належати до свого народу.
Ніколи я не зрадив інтересів свого народу! Ніколи!
Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити?
Одне можу сказати: ходив по своїй землі, дихав своїм повітрям так, щоб нікому не заважати, щоб нікому не псувати його дихання!
І все!
5 листопада, 51. Треба перекласти “Ревізора” Гоголя українською мовою. І все. Ніколи я не відчував себе таким безсилим, таким нікчемним, як перед “подвигом” — перекласти “Ревізора”. Тільки з М. Т. Рильським як редактором я можу ризикнути взятися за цю роботу. Бог єсть? Чи нема? Поможи мені, господи, зробити цю роботу! Так зробити, щоб народ наш відчув, полюбив цю безсмертну комедію, яка така близька, така рідна, така для мене пахуча, як троянда в моєму творчому садку, як калина на моєму огороді, як очі в мого онука, Павлушки, голубі та чисті.
А як же це зробити?
“Адекватно!” — чую я голоси, будь вони трижди прокляті!
Ніхто так не благородить людини, як її труд!
І дружба народів!
Що єсть благороднішого на світі, як дружба народів?
Ну, чому, справді, я був би сичав на казаха, на грузина, на турка?
Ну, чого?
А чому я не можу його обняти, приголубити, поцілувати?
Ну, чому?
28 листопада, 51. Пора сказати, що вірність своєму народові не залежить од прізвища! Можна любити один одного незалежно від прізвищ і походжень.
Що для цього треба?
Чесність! Тільки!
Та я б одірвав собі голову, коли б вона могла подумати про те, що Леонідзе не брат мені, що Тамара Ханум не сестра мені!
Яка радість у мене на душі, коли я читаю Руставелі, коли я знаю, що кожний “дзе”, кожний “швілі” (а я це знаю, я вірю в це!) обніме мене при зустрічі й приголубить!
І я його!
29 листопада, 51. Був цього літа (осені) на Донбасі. В Кадіївці. Ой, які хороші люди! Чудесні! А як їх написати? Не так, як N, а по-справжньому? Не знаю! Ще раз: не знаю! Було б непогано написати щось “вишневе” про Донбас. Хай би посміялися! Тільки не думайте, що я, Вишня, гадаю, що Донбас без мене не вміє сміятися! Ха-ха! І вміє сміятися, і знає, як сміятися, — ще краще від нас із вами.
А от — у літературі? Як? Анекдотиками? Не вийде! Вони, донбасівці, такі мудрі, такі чудесні, що нас із вами розсмішать… Ох і кріпкий орішок! Може, я й не розкушу, та знайдуться люди, що після мене так засміються, так загогочуть, що тільки квакнеш. Скільки єсть там людей, скільки єсть там явищ — чудесних, неповторних…
А як?! Поки що я не втнув…
А можна… Ой як можна…
А головне — треба!
Щоб розлігся шахтарський сміх, радісний, веселий. а головне — творчість!
Він буде! Вірю!
З грудня, 51. Покидаючи Вас усіх, мої дорогі, кланяюся Вам земно за те, що бачив Вас, за те, що жив із Вами.
Хай буде Вам добре!
Ви бачитимете народ наш у всій його величі, в розквіті його таланту!
Дозвольте ж і мені бути присутнім на його торжестві!
Остап Вишня
З грудня, 51. От ходжу я по Києву і дивлюся на наш чудесний город.
Біжать хлопчаки, біжать дівчатка: чорняві, русяві, біленькі. Вони колись будуватимуть наше майбутнє. І який перед ними шир! Які простори! Перед ними все!
Бігає перед моїми очима маленький Павлушка, щасливий, веселий, і не знає, що для того, щоб він отак бігав, — жив на світі Ленін.
Він собі підстрибує: скік-скік! Він собі підтопує: топ-топ! А Трумен для нього, для мого Павлушки, атомну бомбу готує! Що це робиться?!
Ви тільки подумайте! Я одного хочу, щоб він, отой маленький, біленький Павлушка, виріс великий і задавив Трумена! Щоб усі Павлушки повиростали і задавили Трумена! І все!
З грудня, 51. Слава Гоголю, Ніколаю Васильовичу!
Працюю над “Ревізором”…
Як це трудно! Тру-у-у-дно!
Я ж буду злочинцем, коли зроблю з Гоголя Вишню! А хіба я зможу підпаскудитися, щоб із Вишні зробити Гоголя?!
От і борюкаємося!
А хочеться, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою так, як він має право звучати…
Одна українська поетеса в розмові зо мною (ми говорили про переклад Гоголевих творів) здивовано запитала:
— А зачєм?
Те, що українська поетеса сказала мені:
“А зачєм?” — я не здивувався. Іменно — “зачєм”? Бо вона, на жаль, і досі не розуміє, що є на світі народна, рідна народові, мова.
…Так от Гоголь! Ніколай Васильович! Як його зробити так, щоб по всіх селах любили його?
Як? Навчіть!
Ота поетична індичка може сказати: “Зачєм?”
Що їй болить?
Їй заплатять за два ямбо-брахії по 10 крб. за рядок, — і вона задоволена. Вона пшеницю від верби не відрізняє: і те шумить, і те шумить, — надрукують!
От вона й говоригь: “Зачєм?”
А я з М. В. Гоголем мучусь!
Визнаю: радісна мука, приємна мука, та проте — мука!
5 грудня, 51. “Умирающий капитализм, — пишет он, — в борьбе за сохранение своего существования угрожает всем человеческим ценностям, и нам необходимо защитить их. Защита философии и прогресса философии есть защита философии социализма, то есть диалектического материализма, точно так же, как зашита человеческой культуры есть защита социалистической культуры…”
Це — виписка з “Правды”.
Хіба слово “комунізм” чи “соціалізм”, саме оце слово, страшне Черчіллеві чи Труменові? Воно страшне їм через те, що воно відбере у них маєтки та банки!
23 грудня, 51. Були на полюванні.
І не вбили, не застрілили нічого.
Для мене це — типове явище.
Коли я приходжу (як завжди) додому “попом”, без нічого, — всі спокійні. Всі: жона, донька, зять, і навіть онучок, Павлушка, зовсім байдуже заявляє:
— Ді (дід)! Зайць (заєць) ма, (нема!)!
Зайця, як завжди, нема.
І от одного разу я приношу з а я ц я. Факт!
Ціла трагедія…
Як? Дід убив зайця? Не може бути!
І пішло!
Дружина з кимось говорить по телефону:
— А ви знаєте, — у нас заєць!
— Ну?
— Факт! Павло Михайлович приніс. (Приніс!). І от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця? Чую крик:
— Та ні! Та не може він убити зайця! Я двадцять літ із ним живу, і ніколи такого не було, щоб він убив зайця! Що робить! Кажуть, що гомеопати помагають.
— А що з ним?
— Та нічого! Ніби зовсім нормальний, а каже, що зайця вбив. Температура нормальна!.. Собачка в нас, спанієль, сьогодні на мене гавкнула, — думаю колоться!
— А хіба у вас собачка є?
— Єсть! Чистокровна, з родоводом. Вчора індичку з’їла.
— А як же Павло Михайлович?
— Нормальний, — тільки зайця приніс! А так усе нічого!
— Ні, цього не можна так пропускати: хай подивиться Маньковський.
— Хіба це серйозно?
— А не смикав лівою бровою?
— Ні!
— А ви придивіться! В одного мого знайомого після охоти почало ліву брову смикати! Боже мій! Як пішло! Я навіть отої чорнобурки не купила! Ну, зовсім! Що робити? Що сказати!
26 грудня, 51. Два дні був на з’їзді мисливців і рибалок.
А яких же прекрасних людей я там бачив!
Нічого їм не треба, ніяких “отоварювань”, а вони отакі…
І старі, і молоді… а як вони боліють за наше охотницьке господарство!
Як у цьому відчувається — народ, хазяїн усього!
І як почувається, коли йому, народові, — дано все… Як він обережно, скрупульозно чесно до всього ставиться!
Лисичка… Зайчик…
Ота лисичка, отой зайчик навіть не уявляє (та й уявити собі не може), яке ласкаве око стежить за ним…, Радянське, хазяйське око!
Побувавши на з’їзді охотників, відчуваю (ще раз!), який же наш народ хороший!
26 грудня, 51. От у мене під руками онук, Павлушка, тільки-но починає говорити. Я йому:
— Це твій тато! А він:
— Папа!
І все-таки він кричить:
— Тато! Тато! І знову ви:
— Національна обмеженість!
Нічого подібного! Хай каже:
— Тато!
Бо мій тато г… їв коров’яче, щоб з голоду не здохнути!
Хай каже:
— Тато!
Бо мій тато ручку барині, бодай би вона сказилася, цілував!
Хай живе мій онук і хай він ніколи не бачить барині!
Хай!
Мені шістдесят три роки, а в мене й досі поза шкірою мороз од барині.
І досі сплющуєшся, ніби тебе бариня по голові трахне.
Ніколи не забуду, коли мій батько, Михайло Кіндратович, старий, сивий, розумний, дотепний, співак чудесний (баритон у нього був), схиляється, було, до барининої ручки.
Цілує…
А тепер бігає мій онучок Павлушка веселий, хороший, а я, дід, знаю, що виросте він чудесним хлопцем і комунізм будуватиме.
1 січня, 52. Не можу не сказати теплого слова про М. Т. Рильського за статтю в новорічному номері “Радянська Україна”.
Стаття зветься “Зорі Кремля”.
Так писати може тільки великий письменник! Не в словах, а в кожній літері, в кожній комі — любов до народу!
Цілую Максима Тадейовича!
І радуюсь, що він живе серед нас!
23 січня, 52.