І то ж бувають у людей

Таланти дивовижні.

Петро Патякало — так цей

Години, дні і тижні

Все буде говорити вам

Про доблесть і про ваду.

І вір не вір його словам,

А збреше він до ладу.

І дуже часто ходить з ним

Дружок його Михайло

, Що був ізроду мовчазним —

Михайло Потакайло.

Язик Патякала — ого! —

Як норовисті коні —

І сам Патякало його

Не вдержить на припоні.

А Потакайлові — слова

Встигай перепускати.

Для того в нього й голова,

Немов гарбуз плескатий.

Петро завів про те, про се

Зі злом чи з добротою.

Ну, а Михайло — той на все

Киває головою.

Та так, що може буть конфуз,

Бо ще колись зірветься,

Додолу хряпне той гарбуз

І к бісу розіб’ється…

Патякало сказав, що він

Міг буть міністра зятем

І що коли б не він —

Берлін В боях не був би взятим.

І сипле вже як з рукава,

І вже таке торочить,

Що Потакайло лиш кива,

А інші всі регочуть.

Та тут Петро почервонів,

Бо враз опам’ятався:

Самого розбирає гнів,

Що так він забрехався.

На Потакайла він зиркнув:

—Що ж ти мовчав, їй-богу?

Хоч за рукав би був смикнув

Чи наступив на ногу!

І аж засіпалось лице,

Так на Михайла грима.

Ну, а Михайло — той на це

Лиш знизує плечима…

На чий же нам схилитись бік?

А думка в нас така є:

Не менше шкодить від базік

І той, хто потакає.