В колгоспі клопоту немало,

та додалась морока й ця:

три дні правління засідало

— гадало: як зустріть співця?

Іще в селі у них живого

поета зроду не було.

Тож треба стріти, як нікого,

— дав згоду. їде у село.

Співець — далеко не Тичина,

не мав славетного ім’я,

хоч вийшла в нього вже й книжчина.

Коротше — тим співцем був я.

Тоді пристойної машини

артіль іще не мала ця.

І ось на станцію рішили

по мене вислать жеребця.

Прибув. Часу не трачу всуе.

Йду. Оглядаюсь мимохідь

. Вже чалий в упряжі басує

, вже коло станції стоїть.

Я сів до кучера. Неділя.

Аж раптом — чорних хмар клуби.

Б’є з елеватора вугілля.

А жеребець наш — на диби!

Встав кучер: — Потримайте віжки,

взяв під оброть. Та кінь здурів — рвонув.

Пробіг з ним кучер трішки

і к бісу набік одлетів.

Смикнув я віжки під вудила

і чую:вже мокріє лоб.

Коня ж несе нечиста сила,

змій-жеребець іде в галоп.

Лиш віжки попущу я трохи,

мчить, некерований, хоч плач.

Напну — кущі уздовж дороги

мелькають — жеребець навскач.

Стрибає віз то вниз, то вгору

— лечу я вбік, десь чую крик.

Коня схопив хтось коло двору,

бо в тин урізався, в тупик.

Я встав, обмацавсь: цілі кості,

а в тілі дрож — і сміх і гріх.

Оце прибув нарешті в гості

до шанувальників своїх!

Якась тітуся мовить стиха:

— Як ви не трапили в біду?

Уникли,слава богу, лиха

— хтось є щасливий у роду!

А в клубі — вечір незабутній

(за вікнами пахтів бузок).

Та я на всі літа майбутні

в поїздку ту дістав урок.

Коли відкрилась творча траса,

самовладання — над усе:

дерзай! Сідлай свого Пегаса!

Тримайсь міцніш, бо понесе.