— Чого ти, донечко, плачеш?

 

— Василько сипнув на мене піском, — рюмсаючи, скаржилась своєму таткові Оксанка.

 

— Хай би не штовхала мене, — розмазуючи на щоках сльози, хникав перед своїм татком Василько.

 

— Він перший почав.

 

— Це вона першою почала зі мною дрочитись.

 

— Нічого, я тебе, донечко, не дам скривдити, — заходився заспокоювати Оксанку її татко.

 

— Я не допущу, щоб мою дитину штурхали, — пригорнув до себе Василька його татко.

 

— Я розберуся з оцим чмо, якщо воно досі не виховало своє чадо.

 

— Це ж хто чмо? — нашорошився Васильків татко.

 

— Вже ж не я.

 

— Виходить, я? Ах ти ж, козел!

 

Лясь!

 

— То оце так? Отримуй здачу!

 

Трісь!

 

— Я тобі швидко вставлю клепки!

 

Лясь!

 

— Боюсь я тебе, як торішнього снігу!

 

Трісь!

 

— Я не для того вивів дитину надвір, щоб їй давали стусани!

 

Лясь!

 

— А я не для того, щоб їй засипали піском очі!

 

Трісь!

 

— Хамло!

 

Лясь!

 

— Від хамла чую!

 

Трісь!

 

У Оксанчиного татка розквашена губа. У Василькового — синець під оком.

 

— Ахламон!

 

Лясь!

 

— Бурмило!

 

Трісь!

 

Над подвір’ям летить пір’я, а в пісочниці мирно бавляться Оксанка і Василько.

 

— Ох, оці кумедні татки, — зітхнула Оксанка. — Чогось зчепилися, як два козлики на кладці…

 

— Краще б змайстрували гойдалку, — по-хазяйськи додав Василько.