— Привіт!

 

— Привіт!

 

— Скільки літ, скільки зим!

 

— Років із сорок. Відтоді, як закінчили школу, не бачились.

 

— Як поживаєш?

 

— Нівроку. Закінчив інститут, маю непогану роботу. Є жіночка, діти, внуки. А ти?

 

— Теж нівроку. За плечима — технікум. Одружений, працюю.

 

— За нашим 10-Б скучаєш?

 

— Ще й як. Часом як присниться рідний клас, Петро, Оксана, Маруся, Віталій, аж серце мліє.

 

— А пам’ятаєш, як ти Оксану смикав за косу?

 

— Пам’ятаю. Вона мене тоді добряче вгріла «Хімією» по лобі. А пам’ятаєш, як Олекса з Тарасом щодня скублися за Ганнусю?

 

— Пам’ятаю. А вона вийшла заміж за іншого… А пам’ятаєш, як Надя не дала нам списати контрольну з алгебри і ми їй облили валер’янкою двері?

 

— Пам’ятаю. Збіглися до них коти з усього села, ледве не прогризли дошки. А пам’ятаєш, як ти фізикові поклав у портфель цеглину?

 

— Пам’ятаю. Після того батько примусив мене скласти біля школи в штабелі машину цегли. А пам’ятаєш, як математичка погрожувала усім нам поставити двійки, а ми принесли в клас жабу, і вчителька весь урок простояла на стільці, аж поки не зловили ропуху?

 

— Пам’ятаю. Мені та жаба вилізла боком, бо моя хата біля річки. Мовляв, це ти її приніс.

 

— Збитошні були.

 

— Зараз би такого не робили.

 

— У Богданівці давно був?

 

— У якій Богданівці?

 

— Ну в нашому рідному селі.

 

— А я не з Богданівки. Я з Іванівки.

 

— Так ти не Юрко Синиця?

 

— Ні. Я Артем Субота. А ти не Василь Стельмах?

 

— Ні. Я Володимир Кваша.

 

— А я думав…

 

— І я думав…

 

— Ну бувай.

 

—    Бувай.