“Вовк та ягня” Байка Леоніда Глібова

На  світі  вже  давно  ведеться,

Що  нижчий  перед  вищим  гнеться,

А  більший  меншого  кусає  та  ще  й  б’є  —

Затим  що  сила  є…

Примір  не  довго  б  показати,

Та  —  цур  йому!  Нащо  чіпать?..

А  щоб  кінці  як-небудь  поховать,

Я  хочу  байку  розказати.

Улітку,  саме  серед  дня,

Пустуючи,  дурне  Ягня

Само  забилося  до  річки  —

Напитися  водички.

От  чи  пило,  чи  ні  —  глядить:

Аж  суне  Вовк  —  такий  страшенний

Та  здоровенний!

Та  так  прямісінько  й  біжить

До  бідного  Ягняти.

Ягняті  нікуди  тікати;

Стоїть,  сердешне,  та  дрижить…

А  Вовк,  неначе  комісар,  кричить

(Він,  щоб  присікаться,  знайшов  причину):

—  Нащо  се  ти,  собачий  сину,

Тут  каламутиш  берег  мій

Та  квапиш  ніс  поганий  свій

У  чистую  оцюю  воду?

Та  я  тобі  за  сюю  шкоду

Ти  знаєш,  що  зроблю?..

Як  муху,  задавлю!

—  Ні,  паночку,—  Ягня  йому  мовляє,—

Водиці  я  не  сколотив,

Бо  ще  й  не  пив;

А  хоч  би  й  пив,  то  шкоди  в  тім  немає,

Бо  я  стою  зовсім  не  там,

Де  треба  пити  вам,

Та  ще  й  вода  од  вас  сюди  збігає…

—  Так  себто  я  брешу?  —  тут  Вовк  йому  гукнув.  —

Чи  бач!  Ще  і  базікать  стало…

Такого  ще  поганця  не  бувало!..

Здається,  ти  й  позаторік  тут  був

Та  капості  мені  робив…  Тривай  же!

Ти  думаєш,  що  я  забув?

—  Помилуйте!  —  йому  Ягнятко  каже,—

На  світі  я  ще  й  году  не  прожив.

—  Так  брат  твій  був.

—  Нема  братів.

—  Так,  може,  батько,

Коли  не  дядько…

Або  ж  хто-небудь  з  ваших  був…

Хіба  не  знаю  я,  не  чув,

Що  ви  усі  мене  б  із’їли,

Якби  вловили?

Собаки  й  вівчарі  твої,

Усі  ви  —  вороги  мої:

Од  вас  мені  життя  немає…

Ще  мало  я  терпів?

—  Так  чим  же  я  вам  досадив?  —

Ягнятко,  плачучи,  питає.

—  Цить,  капосне!  Либонь,  не  знає…

Ще  й  огризається,  щеня!

Що  ти  за  птиця?!  Ти  —  Ягня!

Як  сміло  ти  мене  питати?

Вовк,  може,  їсти  захотів!..

Не  вам  про  теє,  дурням,  знати!  —

І  —Вовк  Ягнятко  задавив…

Нащо  йому  про  теє  знати,

Що,  може,  плаче  бідна  мати

Та  побивається,  як  рибонька  об  лід:

Він  Вовк,  він  пан…  йому  не  слід…

 

1854