Везунчик

Анатолій СЕМЕНОВ.

м. Вільнянськ

Запорізької області.

Прошкую від берега по Каховському крижаному морю, де-не-де поцяткованому березневими промоїнами. В одній руці — плішня, в другій —саморобна валізка з вудками. Сонечко вже пригріває добряче, та лід ще тримається, хоч його поверхня встигла перетворитись на кількасантиметровий шар «каші».

Вдалині рибалки видніються: хто чаклує над лункою, хто стоячи спостерігає, у кого клює, щоб і собі присусідитись, а хто просто никає туди-сюди, не в змозі нагріти собі місця. З небесної синяви долинає ґелґіт диких гусей, яких щовесни невідомо чим вабить далека Північ.

Отак задивився заздро на пернатих й мало не втаскався ногою в розмиту талою водою лунку. Будь уважнішим, даю собі настанову, бо станеш поживою для раків, якщо вони ще збереглись у цій величезній калюжі. Кидаю погляд праворуч, ліворуч, бачу: метрів за сто бовваніє щось на кризі й ніби ворушиться. Всяке може бути, розмірковую. Можливо, й сом у промоїну голову висунув, аби свіжим повітрям подихати, а я — тут як тут! Хапону його за вуса, намотаю на руку й висмикну на лід! Побачивши такий улов, жінка радітиме, сто грам не пожалкує налити, онуки-школярі прославлять в учнівських творах на вільну тему.

Прискоривши ходу, наближаюсь. Ба! Видніється шапка на чиїйсь голові! Значить, не сом, бо де б він шапку доп’яв? Хіба що у того, хто з необережності пірнув під кригу та й не випірнув! Зупиняюсь перед бідолахою, який на плаву тримається лише завдяки плішні, що лежить поперек промоїни. Придивляюсь. І хоча минуло близько трьох років, відразу впізнаю чолов’ягу. Та виду не подаю.

— Яким це вітром тебе сюди занесло, друзяко? — питаю панібратськи.

— Ряту-туй! — хрипить, скорчивши стражденну гримасу.

— Глибоко тут? — цікавлюсь ніби між іншим.

— Бі-більше трьох ме-метрів, — мало не рюмсає.

— Як думаєш, дадуть мені медаль за твоє врятування? — примружуюсь.

— Ще й премі-мію… — вистукує зубами, мов дятел по сухій гілляці.

— Гроші при собі маєш? — строго запитую. — Без грошей я не зможу зайнятись твоїм рятуванням!

— Так щ-що ж мені — пропа-падати ні за цапову душу?!

— Приблизно те ж саме я говорив тобі, коли мене з апендицитом привезли до клініки, — нагадую йому. — Це ж ти без грошей не хотів оперувати мене, доки не луснув апендикс та не довів моє нутро до перитоніту. І якби не совісніший хірург, був би мені каюк!

— Проб-бач, друж-же… — скиглить невільник крижаної пастки. — Тепер я ліку-куватиму тебе без гроше-шей, ти лише хворі-рій частіше!

Коротше, не такий я вже бездушний та злопам’ятний, як йому здалось. Подаю невдасі руку й, доклавши максимум зусиль, допомагаю йому вибратись на безпечне місце. Зіп’явшись на ноги, він злостиво зиркнув на мене, сплюнув і крізь зуби процідив:

— Я тебе теж згадав! Тепер тобі ніякі гроші не допоможуть, якщо звернешся до мене з якоюсь болячкою!

З тим і почовгав до берега, стікаючи водою. А я стояв, дивився йому вслід і думав: яка все-таки везуча людина! А могло б і не поталанити, якби мені не закортіло сьогодні порибалити…