Поки доліз до верхівки семиметрової ялини, із хвойних лап за пазуху насипалося зо дві пригорщі застуди у вигляді снігу. Та що поробиш: обіцяв онукам доп’ясти ялинку новорічну. На ринку за неї грубі гроші вимагають, а тут — «халява»!
Звичайно, міг би й невеличке деревце десь утяти, та кинувся пізно: хіба ж за молодими вженешся! А тут — завод… Занедбаний за останні два десятиліття. Тільки сквер і лишився в недоторканому вигляді. Природа не збідніє, якщо спиляю метра півтора верхівки. Згодом відросте, як у рака відірвана клешня.
Яка краса навкруги! Угорі місяць золотим ліхтарем світить, внизу снігова ковдра блищить… Дух захоплює! Зобразити б оце на полотні! Та чи знайдеться художник, якого вночі занесло б туди, куди мене…
Видобув із торбини невеличку ножівку, муркочу за звичкою: «Боже, поможи…» і… тільки-но пару разів чиргикнув по корі дерева, як краєм ока вздрів: чалапає хтось уздовж ялин. І не спиться ж бісовій личині глупої ночі! Та ще, видно, з дебелих, бо під його ногами сніг аж стугонить!
Ага… Спостерігаю, значить, за тим лунатиком згори, мов сова за пацюком, а тим часом той зупиняється під уподобаною мною ялиною. Чую — плює, не інакше, як на долоні, затим — га-а-ах! Видно, надумав заготовляти деревину на майбутнє будівництво.
Що зі мною станеться, коли те хамло підрубає ялину і я разом із нею… Вирішую заявити тому рейдеру про свою присутність на даному об’єкті.
— Зупинись, чоловіче! — волаю з верховіття хрипким чи то від переохолодження, чи від хвилювання голосом. У відповідь — тиша… Видно, не второпав, звідки «дзвін»… Скориставшись моментом, продовжую: — Зараз я спущусь на землю!
— Свят, свят… Отче наш, іже єси на небесі… — долинуло знизу. Затим гупнуло, наче згори на землю звалився лантух із піском. І стогін: «Швидка-а-а… Ряту-у-туй…»
Тут уже не до жартів. Хутко скочуюся вниз. Так і є: лежить на снігу бідолашний чолов’яга і, крім хрипіння, від нього нічого не чутно. Лишилося гадати: перед цим він прохав про «швидку» чи «швидкий» переляк його здолав… Оскільки я був причетний до цієї передноворічної драми, хапаю сокиру постраждалого (в хазяйстві знадобиться) і… ходу! Аж закушпелило за мною. Вже з дому зателефонував до «швидкої», назвав координати потерпілого.
Минуло кілька днів. З мене почала вже спадати застудна температура, яку підхопив на ялині, — мабуть, допомогли ліки, на які дружиною було витрачено чи не сотню гривень. Саме тоді навідалася до нас сусідка бабця Марія й, тричі перехрестившись на своє відображення в дзеркалі, яке висіло на стіні, урочисто повідомила нам із дружиною:
— А є таки Бог, і знаходиться він на небі! Щоправда, таким безбожникам, як ти, — тут вона промовисто зиркнула на мене, — його бачити не дано. Зате один чоловік чув голос Божий з небес і на власні очі бачив, як з-поміж дерев з боку місяця на землю спускався Михаїл-архангел.
— Нічого дивного, — натужно прокашлявшись, відказую. — Перед Різдвяними святами всяке буває. Про таке ще Микола Васильович писав…
— Хтось із родичів? — пожвавішала сусідка.
— Знайомий, — ухильно пояснив. — Ще зі шкільних років…