Приснився сон.

Аж: стало жаско.

Бо сон був дивний і страшний:

я — вмер.

Прийшли знімати маску,

хоч я іще й не видатний.

Скажіть, філологи, будь ласка,

звідкіль початок це бере?

Чом кажуть: треба зняти маску

з лиця, коли людина вмре?

Скипів я в сні, спромігся встати

і проти маски заволав:

нащо мені її знімати,

як я її не надівав?

Хіба колись півмаску в школі

на новорічний маскарад?

Та вдруге ще на фронті, в полі,

та й то не маску — маскхалат!

Але, йдучи на бранне поле,

де бомби й кулі без кінця,

перед знегодами ніколи

не закривали ми лиця.

Не помишлявши про поразку,

дивившись смерті у лице,

носив я каску, а не маску,—

філологи, врахуйте це!

Та сон є сон.

Поколобродить,

прокинувся — як не було,

Але на думку він наводить,

що не в посмертних масках зло,

а в тім — і то таки халепа,

як розібратись до пуття,

що є ще люди, з котрих треба

знімати маску за життя.