Гумореска Василя Куровського "Навчила"

 

Зять щоденно

 

у господі лінощі пасе.

 

Тещу від його безділля

 

уже всю трясе.

 

— Ти без діла сновигаєш,

 

а паркан упав,

 

Та й курник перекосився —

 

взяв би й поладнав.

 

Зять на неї скоса глипнув:

 

— У вас тяма є?!

 

А воно мені навіщо?!

 

Воно що — моє?!

 

Лише сплюнула сердега

 

на такі слова

 

Та на другий день

 

до себе зятя підзива:

 

— Бачиш, он димар

 

на хаті на тонке пряде?

 

Треба вже новий зробити,

 

бо, їй-бо, впаде.

 

Та й покрівля на сараї —

 

на дірі діра,

 

Теж її перекривати

 

вже прийшла пора.

 

Зять і слухати не хоче,

 

аж дибки стає:

 

— А мене це не лоскоче!

 

Воно що — моє?!

 

Так вони перемовлялись

 

ще не раз, не два.

 

В неї вже від суперечок

 

пухла голова.

 

А невдовзі — що буває

 

лише у кіно —

 

Переписує на зятя

 

геть усе майно:

 

Хату, хлів, худобу, птицю,

 

заодно й кота

 

(Бач, мовляв, яка у тебе

 

теща золота?).

 

— Хазяйнуй тепер, синочку,

 

— радісно мовля. —

 

Он корівонька на щастя

 

привела теля,

 

Треба кліточку зробити.

 

А є й ще сюрприз:

 

Вже кабан своє корито

 

геть усе погриз...

 

Ой, роботи, як ти бачиш,

 

— непочатий край,

 

Тож віднині ти із нею

 

в піжмурки не грай.

 

Зять єхидно мружить очі,

 

пирскає в кулак:

 

— Це ж не ваше, то чого б

 

то перейматись так?!