Пише листа до Одеси

 

Своїм дітям мати:

 

— Їду, дітки, до вас в місто

 

Віка доживати.

 

Я продала всю худобу,

 

Город і хатину,

 

Грошенята, як годиться,

 

Склала у торбину.

 

Як приїду — порадимось,

 

Як нам жити далі,

 

Отож, прошу, зустрічайте

 

Мене на вокзалі.

 

Одержавши таку звістку,

 

Дітки враз ожили

 

І раненько до вокзалу

 

Усі прикотили.

 

Старший син багато років

 

Прожива в Одесі,

 

Отож виїхав на зустріч

 

Він на «Мерседесі».

 

І молодший вже давненько

 

В місті прописався —

 

«Жигулем» біля вокзалу

 

Теж припаркувався.

 

Ну і дочка з чоловіком

 

На зустріч подались

 

Й до вокзалу помаленьку

 

Трамваєм добрались.

 

Стоять усі на пероні,

 

Потяга чекають,

 

А брати поміж собою

 

Жваво розмовляють.

 

— Мама буде жити

 

в мене, —

 

Старший братик каже, —

 

В мене дім — кімнат

 

аж вісім,

 

Де схоче — там ляже.

 

— Ні, я маму, —

 

каже менший, —

 

Заберу до себе,

 

В мене хата — два поверхи,

 

Ще краща, як в тебе.

 

Тільки дочка з чоловіком

 

Мовчки вдвох стояли,

 

Все на рейки дивилися —

 

Потяга чекали.

 

Ось і потяг підійшов,

 

Вийшла з нього мати,

 

Всі кинулись, як годиться,

 

Її зустрічати.

 

Стали неньку обнімати,

 

В щоки цілувати,

 

Та одразу помітили —

 

Чогось сумна мати.

 

— Чому, мамо,

 

засмучені? —

 

Почали питати. —

 

Чи не раді, що вас діти

 

Вийшли зустрічати?

 

— Ой, діточки мої любі,

 

Якби ж то ви знали!

 

У поїзді в мене гроші

 

Геть з торбою вкрали.

 

У синів (помітно зразу)

 

Обличчя скривились,

 

Туди-сюди на пероні

 

Враз заметушились.

 

Старший каже:

 

— Вибачайте,

 

Я вас полишаю,

 

Бо сьогодні на роботу

 

Дуже поспішаю.

 

Син молодший теж

 

крутнувся,

 

Пішов до машини,

 

— В мене, — каже, —

 

побачення

 

Через півгодини.

 

— Ой, синочки дорогенькі, —

 

Промовила мати, —

 

Куди ж мені тепер іти,

 

До чиєї хати?

 

Підійшов до неї зять,

 

Взяв за руку маму:

 

— Доведеться вам, матусю,

 

Жити разом з нами.

 

В нас квартирка —

 

дві кімнати,

 

Діток двійко маєм,

 

То вже якось вам куточок

 

В себе обладнаєм.

 

— Бачу, синки,

 

— мовить мати, —

 

Дітки ви «хороші»,

 

Та стрічали не мене ви,

 

А ті кляті гроші.

 

Вони в мене цілісінькі,

 

Я їх приховала...

 

Вибачайте, що неправди

 

Трохи вам сказала.

 

Хотіла я поміж вами

 

Гроші розділити,

 

Та віддам їх доньці з зятем,

 

Бо в них буду жити.