— Чи ти чула, чи не чула:

 

Хведьова Людмила

 

золотого чоловіка,

 

кажуть, підчепила?

 

Вміє мити, шити, прати,

 

наварити супу,

 

приволік із заробітків

 

грошей цілу купу.

 

А учора сама бачу —

 

дивина, та й годі:

 

на руках її, їй-богу,

 

носить на городі.

 

А вона в цей час з каструльки

 

редьку поливає,

 

раз у раз йому очима

 

бісики пускає.

 

Отака несправедливість

 

є у світі, Любо:

 

їй, бач, доля усміхнулась,

 

нам же скалить зуби.

 

— Ой, Галино, схаменися.

 

Не кажи такого,

 

бо я також чоловіка

 

маю золотого.

 

От, приміром, дати свиням

 

попрошу я Рому,

 

а йому зробити крок —

 

то по золотому.

 

Чи, скажімо, де б не був він,

 

ніс куди не впер би,

 

то ростуть за ним постійно

 

золотії верби.

 

А як вихлебче горілки

 

відповідну дозу,

 

то в такий момент у нього

 

в золоті всі кози.

 

Так що в мене чоловічок

 

золотий, як в Люди,

 

та ще й важчий, ніж у неї,

 

на чотири пуди.