Комору переносили в селі

(про це й тепер я згадую подеколи,

бо й ми дивились, пуцьвірки малі):

дядьки з натуги і кректали, й хекали.

По двох колодах сунули її:

—  Взя-ли! — гукали, й кожен тиснув важелем

— товстим кілком, що ледь торкнутий шашелем,

— з облич котились поту ручаї.

Аж бачим: між дядьків сусід Кіндрат

(тепер я знаю, що такі усюди є),

ввійшовши з іншими у ритм і в лад

, лиш удає, що він кілком орудує,

Я ледь не прохопився мимохіть,

як він, своєю пойнятий турботою, гукнув:

— Ану, малеча, одійдіть!

Не бачите, що зайняті роботою?

Коли оратор б'є тепер у дзвін

(він — перший за прогрес і за прискорення),

я так і придивляюся: хто він?

Чи часом не з Кіндратового кореня?