Їду якось я у справах

 

До райцентру ЛАЗом,

 

Весь салон битком

 

набитий,

 

Тіснява, образи.

 

На обличчях пасажирів

 

Течуть пітні смуги,

 

Захмелілий здоровило

 

Сердито гне дуги.

 

На сидінні розвалився,

 

Ноги й руки — друччя,

 

Стоїть бабця біля нього,

 

Обійма поруччя.

 

Я до неї: — Яка нині

 

Молодь неуважна,

 

Не зважає на етику

 

І на вік поважний.

 

— Не кажіть, —

 

зітхнула бабця, —

 

Молодь ця розпутна,

 

Що вже діється сьогодні,

 

А яке ж майбутнє?

 

Ні сорому, ні підмоги,

 

Співчуття чи жалю,

 

А не те

 

щоб нас, стареньких,

 

Вони поважали...

 

— Подивіться, —

 

кажу бабці, —

 

Сидить лобуряка,

 

Ось така нам, престарілим,

 

Від молоді дяка...

 

Та стареньку ненароком

 

Мов оса вкусила

 

І мене тут привселюдно

 

Мокрим рядном вкрила:

 

— Ви не суньте свого носа

 

До чужого проса,

 

Бо це, — мовила бабуся, —

 

Мій онучок Дуся...