— А йди-но сюди! — підкликає тато.

 

Павлик чухає в пазусі, немов туди насипано мурашок, повільно підступає, переминаючись з ноги на ногу, і на безпечній відстані зупиняється.

 

— Йди, йди, — вимогливо велить татусь. — Знову по деревах лазив, мов мавпа?

 

— Н-ні, — мимрить Павлик.

 

— А де ж це штанці розірвав?

 

— Купався.

 

— У штанцях? І, напевно, раки з’їли?..

 

— Н-ні. Хлопці у клубок їх змотали. Замість м’яча катали. Я відбирав. І розірвали...

 

— Ага... Андрій Шевченко, — не знати, чи вірить, чи осуджує тато. І враз наказує: — Знімай штаненята!..

 

— Я більше не буду...

 

— Знімай, знімай, нехай мама випере і зашиє, — говорить тато і водночас починає знімати пасок.

 

— Я більше не бу...

 

Тут татусь дає маху. Дивиться грізно-грізно, а в куточках губ ховає усмішку. Павликові вже ніяк не страшно. То тато просто вдає сердитого.

 

— Не чіпай його, Олексо, — озивається мама. — А тебе, шибенику, — свариться пальцем на Павлика, — щоб я більше не бачила біля ставка. Як утопишся, то додому не приходь...

 

І сама сміється. Колись і їй таке казали.

 

На цьому пристрасті вщухають.

 

— Ось бачиш, Павлику, треба слухатися. Тато і мама гніваються, — веде за руку малого бабуся.

 

— І зовсім вони не гніваються, — заперечує Павлик. — То вони так, для годиться, суворі. А насправді ніколи не покарають ремінцем і в куток не поставлять.

 

— Ох і хитрий же. І в кого ти вдався? — бабуся ніжно гладить шкарубкою долонею вихрасту голівку й хитрувато мружить очі. — Усе знає, дарма що тільки в перший клас пішов.

 

— Знаю, — самовпевнено відповідає малюк. — Бо у вихованні вони послуговуються методами великого вчителя Сухомлинського. А в нього зовсім інші педагогічні прийоми...