Володимир Пальцун Гумореска "Щасливе повернення Адама до раю"

 

Насамперед мушу сказати, що Стефа — дуже гарненька молодичка: легка, як синичка, прудка, мов зайчик, щебетлива, як... Утім, щодо останнього, то в кожного в голові своє порівняння. А головне, вона якась спокусливо наївна. Писати про неї — саме задоволення. Бо нині так мало втішних новин, позитивної інформації. Стефа ж фактично задарма дарує соціальний оптимізм. От, приміром, вдома в неї — нудьга. Чоловік сумує в передчутті скорочення на роботі. А повертається Стефа з прогулянки — і все починає сяяти радісною надією.

 

– Щиглику мій, — це вона до насурмленого чоловіка, — ходи-но сюди, Адасику, і поглянь, що я знайшла!

 

І показує золотий перстень із діамантом.

 

— Як це? — тетеріє Адам. Наступної миті він припускає, що життя складається не тільки з ідентифікаційного коду та партійних чвар. — Щастить же нам! — вигукує він. — Якщо моїй роботі буде хана, перстеник можна закласти...

 

Стефа на то — мовчок. Вона сяє. І її світіння триває кілька тижнів. І коли починає тьмяніти, раптом приносить золотий годинник.

 

— Дивися, що я знайшла! — її очі випромінюють сто ватів. Адам, який саме надсилав на сайт парламенту прохання припинити позірний мордобій, кидає склочне заняття й розглядає фірмовий швейцарський дзиґарик.

 

«Це ж треба!» — вдячно полинає думкою до прихильної долі, а вголос:

 

— І де таке надибала?

 

— Годувала білочку, коли гульк — блищить у траві...

 

— І що то за роззява лазить тими хабазами? Ти уявляєш, який у неї розпач?!

 

Але Стефця далека від психологічних тупиків. Вона світиться, і в домі — куточок раю.

 

А то якось господинька приносить симпатичне манто з унікальних попелястих норок.

 

— Невже й це знайшла? — з підозрою запитує Адам. Холодок недовіри можна пояснити тим, що сам він за все життя знайшов тільки десятку. Але гривні виявилися фальшивими, за що дав підписку про невиїзд.

 

— Вважай, що знайшла, — світиться Стефа. — На базарі секонд-хенду серед різного шмаття. Яка річ, а коштує копійки!

 

Узагалі чоловік бачив таку одежину у вітрині бутика для скоробагатьків. І на ціннику було зазначено дуже грубі гроші.

 

Підозри краяли серце, аж поки не зустрівся з подругою Стефи красунею Ірусею.

 

— Не інакше, як завела собі багатого хахаля, — поскаржився він на дружину після повідомлення про манто.

 

— Пани мої дорогесенькі! — вражено сплеснула долонями Іруся. — Та вона в тебе свята, а ти, ведмедю, — «невірна»... Я, наприклад, у секонд-хенді викопала собі пальто з бобровим підбоєм. Мій дурень теж побіг до ворожки, найняв студентів, щоб назирці за мною ходили. Ганьба! І поки я для нього не виграла в лотерею «Фольксваген», не давав жити.

 

Адам зрозумів, що люди створені для щастя. Тріщина в сімейному житті залаталася сама собою. А рай у хату повернувся, коли Стефця пізно ввечері принесла пакет із дорогою розкішною шапкою.

 

— Хтось у маршрутці забув, — без особливого сіяння діловито повідомила. І з великою втіхою насадила знахідку на Адамів казанок. — Ти диви, ніби хтось знав твій розмір!

 

...Нещодавно я зустрівся з Адамом. Він розцвів, у нього чудово йдуть справи. Стефа, виносячи сміття, зовсім випадково знайшла портмоне, набите єврами. І вони відкрили в людному місці міні-бар.

 

— А де ж вона? — запитав я. — Давненько її не бачив.

 

— Їй привалило щастя — виграла туристичну путівку з відпочинком на тропічних островах, — задоволено потер руки Адам. — Два дні вмовляла, щоб їхав я, а не вона. Кажуть, там рай, але як я можу — мені досить і свого бару. До речі, він називається «Рай».