Гумореска Володимира Трохименко "Жора у сіні"

 

 

Ця придибенція сталася тоді, коли в містах на промислових підприємствах діяли зелені цехи. Були там ливарні, механічні, складальні, а то з’явилися ще й зелені. Наближалося літо, й райкоми партії комуністів зобов’язували директорів заводів посилати колективи працівників у колгоспи на заготівлю сіна.

 

І от у понеділок до контори колгоспу «Червоний Жовтень», що в селі Капустяному, прибув автобус. Із нього висипала юрба чоловіків та жінок у коротких штанцях, і всі з цигарками в зубах. Гамір, крик, сміх... Бригадир молочнотоварної ферми Галина Мотузна раділа і кричала на всю контору:

 

— Шефи приїхали! Буде сіно!

 

Раділа вона, мабуть, більше не за сіно, а тому, що серед прибулих угледіла високого, стрункого й кучерявого чоловіка, який приїздив сюди щоліта й жив у неї на квартирі. Галина була одинока.

 

— Чого ти радієш та бігаєш і кудкудачеш, мов курка з яйцем? Не знаю, скільки вони заготовлять сіна нашому господарству, а що корову з’їдять, то видно наперед, — сердито сказав їй головний бухгалтер Павло Гвинтик. — Та що вдієш — партія наказала, — промовив уже тихенько сам до себе.

 

Зеленоцехівці розмістилися в школі. Наступного ранку взяли коси, граблі, вила та й вирушили до вибалків, косогорів, аби там, де технікою травостій не візьмеш, косити, гребти, сушити, вантажити та відвозити до ферм.

 

Сонце припікало. Шефи роздяглися й майже голі хто косив, хто гріб, хто носив. До обіду попеклися на сонці, як раки. І вже більше сиділи у лісосмузі та смалили цигарки. Минали дні, а норма не виконувалась. Що робити, як працювати, щоби до ферми їхали причепи, повні сіна? Це питання поставало на повен зріст щоранку. Одні пропонували раніше починати робочий день, другі — краще мантачити коси, треті — менше робити перекурів. Аж поки в розмову не втрутився член команди — низенький худорлявий, чорний, як смола, Євген Сущик:

 

— Ви ось тут майже всі інженери, а темні, як африканська ніч. Я колись працював шофером, возив продукти з м’ясокомбінату в магазини. Беру ото залізяку, зважу її, припасую в автомобілі так, щоб ніхто не здогадався, де вона. Заїхав на м’ясокомбінат. Зважили мою машину. Далі ту залізяку непомітно викидаю. Завантажую м’ясо, ковбаси, балики-малики... Хлопці-м’ясокомбінатори питають, скільки візьму лівака. Кажу, при виїзді автомобіль зважують. За документами й вагою все сходиться. І лівий товар є. Свої покупці чекають. Усім вигідно.

 

— А ти, паря, молоток, — сказав заводський програміст. — А де ж добрячу залізяку в полі знайдеш?

 

— Я й ще раз кажу: темні ви люди — інженери. Навіщо тобі, вчена бородо, залізяка? Он глянь на того штангіста! Він косить, як мокре горить, а кілограмів сто двадцять тягне. Ну он, Жора...

 

Той почув, що про нього мова, і поправив, що важить не сто двадцять, а сто десять кілограмів.

 

— Для загальної ваги добре буде. Хай Жора лізе на причеп і топче сіно, коли ми подаємо. А потім ляже. Ми його прикидаємо. У дворі ферми після зважування трактор перекине причепа, Жора тихенько вибереться з-під сіна, піде в магазин, купить цигарок та й повернеться.

 

Закидали Жору сіном на причепі, й трактор потяг його до вагової. Обліковець Віра Моргун зважила як слід, і причіп поїхав до тваринницького комплексу. Там тракторист Петро Орлик перекинув його, й сіно посунулося до скирти, яку формували майстри-скиртоправи. Керував цим ділом ветеран господарства старенький дідок Йосип Ланцюг. Він підійшов до щойно привезеного сіна, встромив туди вила й остовпів: копиця разом із вилами почала підніматися, пішла на старого й заревла, як нечиста сила. Потім вона роз’їхалася, й отетерілий дідок побачив здоровенного чоловіка, який тримав вила за зуби. Один із них проколов йому вухо. В дідуся перехопило дух. А здоровань витягнув зуб із вуха і ревів, як бугай:

 

— Що ти зробив, іроде? Що тобі, повилазило?

 

З Жориного вуха текла кров. Він кинувся щодуху на поле й кричав:

 

— Я вам покажу для загальної ваги, я вам покажу... гидоли!

 

До вечора від шефів у селі й сліду не стало. А згодом не стало й комуністичної системи. А там і цехи заводські стихли. І ливарні, і складальні, й механічні, і зелені теж. Як і колгоспи. А в них і тваринницькі ферми. Де ні бе, ні ме, ні кукуріку...