Приїхав я в місто до онука.

— Пішли, — каже, — дідусю, в концерт.

 — А що там буде? — питаю.

 — Співати будуть. Естрадні мелодії. Тільки ти не лякайся.

 — А чого мені лякатися, коли я в 45-му Берлін брав. Страшнішого, думаю, не буде. Пішли, кажу. Прийшли. Сіли. Слухаємо. Забили барабани, заскреготали труби, замигали прожектори.

 — Артпідготовка, — думаю. — Як на війні...

 Дивлюся, що далі буде.

 На сцену вибігла дівчина і стала перед мікрофоном роззявлять рота.

 — Правильно, — думаю. — Я теж колись рот розкривав, як в артилерії мене глушило.

 Коли грім ущух, дівчина стала кланятись.

 — А коли ж буде співати? — питаю.

— Взагалі, — каже онук, — щоб чути естрадну музику, треба її розуміти. Підготовка, дідуню, потрібна.

 Ну, підготовка, думаю, вже була. Зараз концерт почнеться. Та в другому відділенні знов: як вріжуть з усіх крупнокаліберних інструментів...

 Якийсь хлопець схопився за мікрофон, з переляку заверещав і став бігати по сцені.

 — Видно, що в артилерії не служив! — гукаю онукові.

 — Не чую! — кричить він.

 — Нічого, Петрусю! — кричу у відповідь. — Ми, як брали Берлін, десять діб нічого не чули! А тут — дві години всього!

 Бачу, й Петрик вже вуха тре. Як на морозі.

 —    Тримайся! — гукаю йому в саме вухо. — Пережили війну — переживемо й таку естраду!