МІЙ ДРУГ безнадійно захворів. «Швидкою допомогою» його відвезли до лікарні. А там з’ясувалося, що справи кепські, гірше нікуди. Досвідчені ескулапи не змогли навіть чітко визначити діагноз. Одне стало ясно: друг мій утратив інтерес до життя.

 

Навідалися «специ» з якоїсь авторитетної приватної клініки. Їхні висновки були ще тривожніші. В організмі пацієнта відбулися якісь патологічні зміни, що призвели до глибокого нервового розладу та пригасання функцій головного мозку.

 

Я довідався про цей незвичайний у медичній практиці випадок, повернувшись із відрядження, коли приятелеві відвели жити на білому світі лічені дні. Того ж дня проглянув останні газети. І зрозумів усе. Іншого діагнозу бути не могло!

 

Спішно зателефонував до лікарні.

 

— Він протримається до середи? — поцікавився. — Далі йому неодмінно полегшає...

 

А в середу на візочку, яким подають пацієнтам їжу, я підкотив до ліжка приятеля телевізор. М’який голос дикторки сповістив:

 

— З сьогоднішнього вечора, шановні глядачі, розпочинаємо демонструвати новий двохсотп’ятдесятисерійний художній фільм...

 

На другій серії безнадійно хворий подав ознаки осмисленого життя. Після десятої серії до мене на консультацію примчали всі лікарі.

 

— Неймовірно! Унікальний випадок! Він житиме?

 

— Житиме! — ствердив я. — Наступного тижня має розпочатися ще один двохсотсерійний фільм! Тоді він остаточно стане на ноги...