— Куди це ви, куме Степане, поспішаєте, що аж дух із вас пре?

 

— На город до колорадського жука. Вража личина доїдає бадилля.

 

— Зайшли б до мене, погомоніли б.

 

— Знаю я вас, куме Антоне. З вами тільки зачепись, то до вечора не відчепишся. Ви ж, звиняйте, од світа Божого брехун. Не дихнете, як якусь капость не втнете.

 

— Даремно ви так. Я хотів з вами спорожнить чарку, поки Оксана в магазині.

 

— Чарку можна було б спожить, але нема коли. Бо до вечора від картоплі залишаться самі цурпалки.

 

— А ще я хотів розказати вам, що сталося у Жмеринці.

 

— А що там скоїлось?

 

— Катастрофа. Такий жах, що аж чуб береться дротом і холоне всередині.

 

— То розказуйте хутенько.

 

— Хіба ми, куме, базарні баби, що будемо під тином чухати язики. Для того он є стіл під яблунею.

 

— Ну, пішли. Тільки на швидких конях, бо залишуся без картоплі.

 

— Звичайно.

 

Сіли. Кум Антон наповнив чарки:

 

— Заодно, щоб не гаяти час, покропімо в горлі. Не розмовляти ж насухо.

 

Випили.

 

— Ви кажете, куме, що я брехун, якого світ не бачив.

 

— Кажу. Так чисто брешете, що й віяти не треба.

 

— А тепер послухайте сюди. Ви Тараса Короїда знаєте?

 

— Знаю.

 

— І його корову знаєте?

 

— А хто ж її не знає. Б’ється, нема городу, де б вона не з’їла капусту, жере, наче не в себе, а молока дає, як коза. Не корова, а кара Господня.

 

— Так отож. Тарас попросив допомогти втелющити комусь те одоробло на базарі.

 

— І хоч одного дурня знайшли?

 

— Не дурня, а пристойного покупця. Я так розхвалив корову, що покупець заходився виймати з гаманця солідні гроші.

 

— Так чого ж не продали?

 

— Закомизився Тарас. Каже, ні за які гроші не продам таку сумирну, нешкідливу племінну корову, яка щодня дає по двоє відер молока. Де я потім таку куплю.

 

— Це ж треба так задурити людям голову.

 

— Я і штовхав Тараса під ребра, і наступав йому на ноги, а йому наче в голові перемкнуло... Випиймо, куме, ще по одній, бо скоро з’явиться Оксана...

 

Випили.

 

— Послухався б мене Тарас і мав би купу грошей, а так жінка вже доїдає йому печінку. От вам і брехун.

 

— Бо й брехун. Я через вас аж із Ясенівки тарабанив мішок господарського мила, ледве в мене не порвалися жижки, хоч його було повно у нашому сільмазі.

 

— Так то ж був жарт.

 

— Щастя ваше, що не застав вас тоді удома... Так заштукатурив би вам фасад, що рідна жінка не впізнала б...

 

— Не бурчіть, куме. Я вже не одним могоричем замолив перед вами свій гріх.

 

— Постривайте, ви ж мені обіцяли розказать про Жмеринку.

 

— Про яку?

 

— Про ту, до якої ходять електрички.

 

— Аякже, обіцяв.

 

— То розказуйте, що ж там стряслося.

 

— А дідько його знає, — знизав плечима Антон. — Треба ж було якось заманити вас у подвір’я...