Данько, повновидий червонощокий чоловічок, з при­мруженими оченятами і пишнорожевими губами (за що його й прозвали Лялечкою), справляв дочці заручини.

Свати мали приїхати аж із сусідньої області, у неді­лю під обід, з тим, щоб до вечора від'їхати, бо ж завт­ра — до роботи.

Правда, можна було запросити сватів і на суботу, але Лялечка сказав майбутньому зятеві:

— Ми, синку, не встигнемо приготуватися: на буднях
ніхто нам не допоможе — жнива, а в суботу приїде
додому дочка і разом з матір'ю зроблять все, що треба...

Даньчиха, було, заперечила й просила чоловіка, щоб усе було, «як у людей». Але Лялечка ніколи на людей не звертав уваги. Ще на закладчині, коли розпочинав будувати нову хату, люди його висміяли, бо поставив на стіл таку горілку, що хоч ноги в ній полощи. Тоді-то німий тесля дістав з кишені спиртоміра, з яким ходив по всіх «закладинах», і на очах мужиків опустив його в склянку, гидливо скривився: «Сі-сі» — й вилив помин­ки за спину... Даньчиха так і випустила миску з рук, а Лялечка, мов нічого не сталося, підносив те «сі-сі» на столи — і пили.

—   Я ж просила тебе, щоб міцнішу брав, а тобі все мало!.. Перед всім селом виставив на посміховисько,— злісно шепотіла на кухні Даньчиха.

—   Нічого, видудлять і «сі-сі»,— буркнув у відповідь Данько.

І справді пили, наче за спину виливали, та ще й один одному підшіптували: пий, їж — нехай Лялечка поскре­готить зубами. Скреготав і бігав купувати «казьонку», бо знав, що йому ніхто не позичить домашньої.

Не любили у селі Данька люди, хоч і прозвали Лялечкою.

А слово «лялечка» вимовляли з насмішкою, хоча Данькові усе це було до лампочки. Чоловік мав свій розум, жив багатше за інших, і це було основне.

Навіть те, що син залишився в армії на службу над­строкову і вже кілька років не приїздить додому в гості, Лялечку не хвилювало.

— Я ж тебе просила, Даниле, провести сина в армію, як усі люди, а ти: «До лампочки мені твої люди». От і не повертається наш Івась до тебе,— бідкалася мати.

— Баба з воза — кобилі легше! Я на його хліби рота не розкриваю...

Дочка приїхала в п'ятницю по обіді і привезла «Лікар­ської» ковбаси, горошку, майонезу «для олів'є»,— як і просила мати,— а птицю й голову на драглі Данько порадив дочці взяти в магазині субпродуктів.

Мотря витягує з сумки голову й відвертає носа, але мовчить, сподіваючись якось її вимочити. А коли взяла в руки «птицю», тут її згидило, кинула назад до сумки сине і липке курча, що до того ще й спарилося.

— І як це тебе з автобуса не вигнали з такою «птицею»?— накинулася на дочку.— Мабуть, люди всю до­рогу носи одверталиі

— Поїдять! Не велика цяця твоя сваха! — вступаєть­ся за дочку Данько, витягуючи з сумки «птицю».

— За голову вісім карбованців (половину набавляє дочка, щоб залишити собі трохи грошей), а за птицю — остальні...

— Ого! Це ж аж тридцять карбованців!.. І збираєш­ся викидати такі гроші!..— докірливо дивиться Данько на жінку.

— Як шкода, то візьміть і самі поїжте цю «птицю», а я перед людьми ганьбитися не збираюсь. Годі! І так селом не пройдеш, щоб не почути хіхікання за спиною, а тепер і в очі почнуть сміятися.

— До лампочки мені їхні смішки. А такі гроші...

 

— Скупий завжди удвоє більше тратить, та ще й ви­ставляє себе на посміховисько.

— Ти не скупа? Звикла тринькати направо й наліво, через що у вас ніколи не було грошей за душею, — на­тякає Данило жінці, що взяв її з бідної сім'ї.

— Нам хватало того, що у нас було, і люди не сміялися з нас. А тобі все мало, і тягнеш, де що побачиш, на
обійстя. І що з цього маєш? Гроші? Але твоєї ціни вони
не складають, і люди сміються, бо гріш тобі ціна самому!
От чого ти вартий... цієї птиці!

Данько очі витріщив.

-Ти!.. Ти!..

Дочка й стала між ними:

—        Годі! Знайшли час на сварку. Гостей треба чимось
приймати. Чи хочете мене ославити?

— Ріж свого живіш! Може, хоч драглів наварю з цієї голови, якщо добавити півня,— примирливо розпоряд­жається Мотря, а Лялечка вже свариться з дочкою:

— Привезла чортзна-чого! Та я за такі гроші міг би і на ринку купити! А ще на товарознавця вчилася...

— Ви  ж  самі  казали, щоб  купувати  дешевше...

— «Казали»... А де твої очі були?

— Перестаньте! Ріж півня! А ти, дочко, перевдягайся,
і будемо щось робити: людей сварками не частуватимеш,— коментує Мотря.

І от свати на подвір'ї. Прикотили «Жигулями» (зять попрохав товариша підвезти до молодої).

Мотря, почувши на подвір'ї гудіння автомобіля, наки­дав на плечі квітчасту хустку, гримає на Данька:

—   Ти хоча б свого засаленого кашкета скинув! Та при­
чешись. Волосся. — як на чортові.

— А хіба мене свататимуть? До лампочки, і таким по­
люблюся, не такі вже й цяці.— Та не поспішає, одначе,
за жінкою зустрічати сватів. А лише причесавшись біля
люстра та підморгнувши самому собі, виходить з хати.
І тут він побачив, як з передніх дверцят автомобіля ніяк
не можуть витягнути сваху. Зять зі своїм приятелем
тягнуть її за руки, сват штовхає в спину, а вона вперлася в проймі — і хоч ти її частинами винось.

«Оце льоха! — приголомшено свиснув Данько.— Така в придачу до смердючих курчат ще й цеберко помийок вихлебче. А я, дурень дурнем, півня зарізав, та ще й

кроля забив!»

Тим часом сваха якось поставила на землю ноги і, сту­пивши непевні кроки, навалилася на худеньку, але дужу Мотрю. Та лиш похитнулася, але втримала на собі гос­тю, ще й приловчилася поцілувати її у підборіддя. Сваха чмокнула Даньчиху в лоб і важко видихнула: — Ох і дороги тут у вас. Думала, що розтрясе. Данько обминув сваху і рушив до лисого дідка, що ви­совувався якраз із задніх дверцят машини.

«Таку розтрясе! — думав зі злістю.— Ич, зайвого кро­ку ліньки ступити».

А сват вже дріботить назустріч Данькові, розставляв руки і тягнеться, щоб чмокнути Лялечку в губи.

«Фе, як смердить ліками! Може, хоч горілки не буде пити. Інфарктний, видать. А цілуватися лізе, як до рідно­го батька! Сказав уже, мабуть, вдома зятьок, що у мене в чим поживитися. Дзуськи! Годуй сам свою «льоху», по­ки дуба не вріжеш».

10

 

— Заходьте, сватоньки, до світлиці, відпочинете з до­
роги, та й пригостимо, чим бог послав,— стелилася привітністю Мотря.

Сваха перекочується до хати, за нею дріботить сват, а Данько гомонить з кумом Петром, що саме нагодився на подвір'я:

— От так наградив господь свахою!.. Як ви думаєте, куме, пудів з вісім потягне?

— З гаком!

— Ото яї... Нагодуй таке доробало. Та ви, куме, за­ходьте до хати,— щедриться Данько.— Вистачить і для вас. Не все ж вона вихлебче. Тільки того... Петре, при­тримай язичка за зубами, свати ж, як не є,— годити треба.

З Петром Лялечка грає в духовому оркестрі, та й пра­цюють разом у будівельній бригаді.

— Ну що ви, куме, хіба ж я не розумію, як повестися
у таких оказіях? Буде все, як наш голова каже, на най­
кращому рівні! Треба пісню — буде пісня! А коли що,
так зможемо зіграти для форсу. От тільки гукнемо Івана
і втрьох уріжемо такого гопака, що у твоєї свахи жижки
затрусяться.

— Без Івана обійдемося! Самі, може, щось і втнемо.
Буде видно. Ходімо до хати!

Та складалося не на Данькову користь. Сваха спо­рожнювала одну за другою тарілки, не відмовлялася й від чарки, а наречений все хотів заспівати і дуже шко­дував, що не взяв магнітофона. Й тут Петрові здалося, що настав його час. Непомітно вийшов з-за столу, все-таки гукнув Івана, й вони з трубами стали на порозі.

— Давай! — підморгнув Петро Данькові.

Той дістав свою трубку, і вони врізали: «А із мого дво­ру видно все село». Потім ще грали польку, гопака і на­віть краков'яка, але сваха так і не вилізла з-за столу. Тоді Петро не втримався й пішов навприсядки.

Сваха скривилася і почала збиратися в дорогу. Музи­канти зіграли, вже на подвір'ї, марш «Загибель Титаника» ї повернулися до столу, щоб Іванові налити чарку.

Скоро Данько захмелів і не помітив, як колеги з орке­стру, йдучи додому, залишили у нього труби.

15 ранці він прокинувся і, глянувши на труби, заскри­пів зубами:

- Залишили, щоб прийти похмелитися. Ні, голуби, мене не обдурите. Вчора випили на дурничку, а сьогодні