Десь майже опівночі у моїй квартирі від дзвінка заті­пався телефонний апарат. Так дзвонять, коли на столі знаходять записку «Прощай назавжди! Натерпілася! Живи як хочеш!» або хочуть повідомити про свій виграш у лоте­рею «Спринт». Та цього разу моє передчуття не справди­лося.

-Алло! Миколо! У тебе кіт є?! — почув я панічний голос Дмитра Бурлюка, з яким п'ять років працював у «Головтарабарапроекті».

-Є! А тобі навіщо?

-Не можу до своєї кімнати зайти.

-Що, мишей повно?

-Та ні. Я нову квартиру одержав.

-Вітаю, старий! Нарешті дочекався.

-Спасибі, спасибі... Але тут така справа. За народним звичаєм, сам розумієш, перш ніж зайти до кімнати, треба кота перед собою впустити.

-А чого це тобі серед ночі припекло?

-Так гості ж у коридорі стоять, нервують.

-Нехай пізно не приходять.

-Ми разом прийшли. І, до речі, вже давненько. Взяли й закуску...

-А кота забулися?

-І кота я у нашого вахтера взяв. Може, пам'ятаєш, Васька? Він завжди під батареєю біля вахтерового столу дрімав.

-Сумирний такий котик?

-Ага, сумирний. Але коли ми впустили його до кімна­ти, то, розу-мієш, шерсть на Васькові настовбурчилася, він дико зашипів і кулею вискочив назад. Збив із ніг Роз-чаховського і майже до смерті перелякав нашого бухгал­тера Аллу Бабаєвську.

 

-Бабаєвську котом не злякаєш. Вона тільки раптової ревізії боїться.

-Тобі жарти, а мені — хоч плач,— гуготів у трубку

Бурлюк.

-То хіба не міг іншого кота знайти?

-Знайшов. У Мишка Вовчинецького. Хороший кіт. Сибірський. І що ти думаєш? Навіть порога не переступив. Очі вирячив, стоїть і труситься. Наче йому миші хвоста

відгризають. Я тоді до Степана Погуляйла. Дав він мені свого Мурка. Але Мурко відразу в коридорі на стіну подер­ся. Усю шпалеру — в клоччя.

-У Морозюка,  кажуть, сіамський кіт.  Не  питав? — підказую Бурлюку ще одну адресу.   .

-Питав... Але його Григоріян, побачивши мою кімнату, відразу  шмигнув  у  ванну   і  через   вентиляційну шахту

идряпався  на  дах нашого дев'ятиповерхового  будинку.

Правда, ми впіймали було на пустирі ще двох диких котів.

Локи їх приручали, згодували майже всю закуску. Резуль-ати теж невтішні. Коли ми спробували заштовхати котів о кімнати, то вони так почали нявчати, наче з них дерли куру... Тепер уся надія на тебе. Виручай. Бо перед гостя-и незручно. Подумають, що це я спеціально так підстроїв, об коти боялися до кімнати заходити. Дуже прошу. Ми

з Вовчинецьким зараз за тобою на таксі підскочимо.

—  Ну,  гаразд,— погоджуюся я і уявляю,  як  Дмитро
Бурлюк аж танцює від радості у будці телефону-автомата.

Одягаюсь і беру свого Воркотуна, який дрімає на канапі. «Це ж на скількох новосіллях він побував? — намагаюся згадати.— Та якщо підрахувати... Вважай пів нового мікро­району ми заселили. Ех, Воркотун-Воркотун... Твоє щастя, що ти старий і погано бачиш. Бо якби ти уздрів, з якими Недоробками здаються новоселам квартири, то теж на тіпну подерся б...»